1   КОРОТКІ ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ Національний банк України

2   ЗАВДАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

ЛІТЕРАТУРА

Становлення системи повноцінних ринкових відносин в Україні суттєво змінює роль держави у регулюванні економічних процесів. Стійке зростання виробництва, високий рівень зайнятості, стабільність купівельної спроможності грошової одиниці значною мірою залежить від гнучкої і ефективної роботи центрального банку ключової ланки всієї фінансово-кредитної системи. Саме центральний банк є головним органом державного регулювання за допомогою гро­шово-кредитних методів макроекономічних процесів. Зазначені обставини обумовлюють актуальність вивчення центрального банку та сфер його функціонування. Особливе місце посідають питання діяльності Національного банку України як центрального банку нашої держави, проведення ним грошово-кредитного регулювання економіки з чітким визначенням як стратегічних, так і поточних завдань.

Дисципліна “Центральний банк і грошово-кредитна політика” належить до вибіркових дисциплін. Ціллю цього курсу є, зокрема, підготовка висококваліфікованих спеціалістів для банківських установ, шляхом надання знань та навичок з теорії та практики функціонування грошового, кредитного і валютного ринків, їх регулювання з боку центрального банку.

Мета вивчення дисципліни полягає у засвоєнні знань і набутті практичних навичок щодо функціонування центрального банку. Для досягнення цієї мети у рамках курсу розглядається наступний перелік завдань:

– вивчення їх змісту, функцій центрального банку, його операцій та інструментів грошово-кредитної політики з допомогою яких банк регулює грошовий ринок;

– набуття уміння самостійно аналізувати стан банківської системи і грошового ринку, вирішувати питання, що стосуються взаємовідносин між центральним і комерційними банками, між центральним банком і урядом.

Предметом дисципліни є діяльність центрального банку, пов’язана з регулюванням грошового обороту в країні.

1   КОРОТКІ ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

1.1. Походження та основні

напрямки діяльності центральних банків

 

Особлива роль у державному регулюванні ринкової економіки належить грошово-кредитним системам та їх головній ланці – центральним емісійним банкам. Така роль центральних банків визначається їх статусом монопольного органу щодо постачання суспільства грошовими коштами. Порівняно із казначействами, діяльність яких обмежена рівнем дохідної частини бюджету і бюджетного дефіциту, центральні банки володіють більшим ступенем свободи, оскільки можуть пускати в обіг необхідну кількість грошей. Це означає, що при виникненні кризових ситуацій, вони, для попередження банкрутств суб’єктів господарювання, у змозі надати дієву підтримку шляхом створення резервного фонду платіжних засобів. У більшості країн надання такої підтримки суворо регламентоване законами про центральний банк і проводиться згідно рішення державних органів управління економікою.

В сучасних умовах діяльність центрального банку має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової кон’юнктури, вирівнювання платіжного балансу, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни. Зазначені обставини обумовлюють необхідність вивчення питань, пов’язаних із визначенням статусу центрального банку в економіці та сфер його функціонування. Місце центрального банку в ринковій економіці багато в чому визначає хід та напрямок економічного розвитку країни.

Більшість країн мають центральні банки наприклад: Федеральна резервна система у Сполучених Штатах Америки; Національний банк України, Центральний банк Росії; Японський банк тощо. Кожен банк чимось відрізняється від інших межами своїх операцій, повноваженнями та методами, які використовує; основою стосунків з урядом, але всі банки здійснюють свою діяльність в межах економічної політики уряду України та заради стабільності банківської системи. Шляхом поєднання цих двох функцій центральний банк стає основним органом, що проводить грошову політику в своїй країні. Тобто таку політику, що впливає на вартість і наявність грошей. Це робить центральні банки виключно важливими для економіки своєї країни та для світових фінансових ринків.

Центральні банки у їх сучасному вигляді, з притаманними їм функціями, існують відносно нетривалий період часу. Перший центральний банк (швецький “Ріксбанк”) був створений у 1668 р., а Банк Англії – у 1694 р. Проте, функції перших центральних банків значно відрізняються від функцій сучасних центральних банків.

У ХVІІ–ХVІІІ ст. чіткого розмежування між комерційними та центральними банками не було. У той час монополії на емісію банкнот не існувало, тобто комерційні банки активно застосовували випуск банкнот для нагромадження капіталу. Це призвело до суттєвого розширення грошової маси і підвищення значення готівкового обігу банкнот: банкнотами витісняли з обігу повноцінні монети. Бурхливий розвиток ринку вимагав надійного купівельного та платіжного засобу, який би користувався всенародною довірою та вступив в обіг на території усієї країни. Того часу децентралізована емісія банкнот дозволяла практично будь-яким комерційним банкам (незалежно від їх розміру та популярності серед населення) випускати гроші в обіг. До того ж, окремі комерційні банки зловживали випуском банкнот, що призводило до неможливості останніх задовольнити підвищений попит їх клієнтів щодо обміну банкнот банків на золото. Це спричиняло банкрутство окремих банків та посилення недовіри до обігу банкнот.

Така ситуація обмежувала можливості держави в управлінні економікою за допомогою кількості грошей, що знаходяться в обігу, і вимагала прийняття державою певних заходів, які дозволяли би регулювати грошовий обіг та захищати інтереси вкладників комерційних банків.

Такими заходами держави стали спочатку обмеження кількості комерційних банків, що мали право на випуск банкнот – як правило, це були найбільші та надійні банки. Окрім того, критерії щодо величини активів та надійності цих банків з часом зростали, що привело до процесу централізації банкнотної емісії у декількох великих комерційних банках. Наслідком цього стало закріплення за одним банком монопольного права на випуск банкнот.

Отже, в історичному плані саме централізація банкнотної емісії привела до появи центральних емісійних банків.

У різні часи банк, наділений монопольним правом емісії грошей, називався по-різному: спочатку – емісійним, а згодом – центральним чи національним, що відповідало його ключовій ролі у кредитної системи тієї чи іншої країни.

Отже, так історично склалося, що в світі існує два шляхи виникнення центральних банків:

1)    еволюційний – становлення центрального банку шляхом поступового закріплення за ним монопольної емісії банкнот (Банк Англії, Банк Голландії, Банк Франції) тривало довго. Центральні банки названих вище країн виникли на базі найбільших комерційних банків, у яких, з розвитком кредитної системи, відбувалася концентрація банкнотної емісії;

2)    директивний – держава приймала рішення про заснування центрального банку, закріпивши за ним з моменту створення монопольне право випуску грошей у країні, наділивши його також функціями регулювання діяльності комерційних банків та грошово-кредитного регулювання економіки (Федеральна резервна система США, Резервний банк Австралії, Національний банк України).

Протягом ХVIII–ХІХ століть в грошовому обігу існувала система золотомонетного стандарту, при якому законодавчо закріплювався безпосередній обіг золотих монет, їх безперешкодний обмін на паперові банкноти. Така система вимагала мінімального втручання держави у грошову сферу, оскільки відносна стабільність грошової маси забезпечувалася стихійним пристосуванням кількості грошей в обігу до потреб товарного обігу (надлишок грошей вільно міг бути обмінений на золоті монети і перетворений у скарб).

Процес переходу від золотомонетного стандарту до системи обігу нерозмінних на золото грошей, позбавлених власної вартості, почався у ХХ столітті, згадана система вже не мала механізму, який би міг стихійно регулювати кількість грошей в обігу і тому вимагала створення відповідного державного органу, який би забезпечував регулювання кількості грошей в обігу. Таким органом і став центральний банк.

Наділення одного банку монопольним правом на випуск банкнот у країні привело до створення дворівневої банківської системи. На першому рівні знаходився один банк, що мав статус центрального. На нього покладалась відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, а саме підтримка стабільності національних грошей та забезпечення стабільного функціонування усієї банківської системи. На другому рівні банківської системи знаходились решта банків, що виконували комплекс функцій кредитно-розрахункового обслуговування суб’єктів господарювання. Протягом XX ст. центральні банки закріплювали своє ключове становище в грошово-кредитній системі країн, вдосконалюючи ефективність свого впливу на економіку та сприяючи досягненню загальнодержавних цілей та завдань.

Статус центрального банку – не лише найважливіший елемент становлення даного інституту в економіці, а й фактор, що має велике політичне та економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури. Положення центрального банку є відображенням тих процесів, що відбуваються в економіці, рівня розвитку її політичних інститутів, демократичних традицій суспільства, його економічної культури тощо.

В умовах ринкової економіки центральні банки є, як правило, установами, юридично незалежними від виконавчих органів влади, їхнє головне призначення – забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання і координація діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центральних банків розвинутих країн, закріплений у правових актах: законах про центральні банки та їх статутах, законах про банківську та кредитну діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай, основним правовим актом, що регулює діяльність центрального банку, є закон про центральний банк, де визначено його організаційно-правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємовідносини з державою і національною банківською системою. Цей закон встановлює повноваження центрального банку, як емісійного інституту країни.

Організаційно-правові основи центральних банків промислово розвинутих країн різні. За характером власності центральні банки можна поділити на три види:

1)    державні – 100 % капіталу центрального банку цих країн належить державі (Франція, Великобританія, Німеччина, Іспанія, Україна);

2)    акціонерні – увесь капітал цих банків може належати комерційним банкам (як наприклад, у США) чи іншим фінансовим установам (як наприклад, в Італії 100 % капіталу центрального банку належить банкам та страховим компаніям);

3)    змішані – держава володіє лише частиною капіталу центрального банку (наприклад, у Японії 55 % капіталу знаходиться у власності держави і 45 % – у приватних осіб, у Швейцарії – 57 % є власністю кантонів і 43 % – власність приватних осіб).

Тим не менше держава, в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів управління центрального банку, незалежно від частки свого володіння капіталом центрального банку.

Характер взаємовідносин центральних банків з урядовими державними структурами за своїм змістом і формою істотно відрізняються в різних країнах. Якщо спробувати узагальнити картину взаємодії центрального банку з урядом, то в загальному плані можна виділити дві полюсні макросистемні моделі:

1)     центральний банк виступає агентом міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики;

2)     центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без тиску з боку органів влади.

Проте на практиці жодна з цих людей у чистому вигляді не отримала поширення через різноманітність форм організації політичної влади й неадекватність економічного розвитку в різних країнах. У більшості країн функціонує проміжна модель, у межах якої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком при певному ступені незалежності останнього.

Ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади у різних країнах неоднаковий. Дослідження важливості незалежного статусу центрального банку широко представлено у зарубіжній економічній літературі. Основною причиною цього є встановлення тісного зв’язку між незалежністю центрального банку та інфляцією: що більшою є незалежність, то меншим є рівень інфляції у країні.

 

1.2. Національний банк України

як центральний банк держави

 

Правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України визначені Конституцією України та Законом України “Про Національний банк України” від 20.05.1999 р.

Національний банк України є юридичною особою, а статутний капітал в розмірі 10 млн грн є державною власністю і служить для забезпечення виконання зобов’язань Національного банку України.

Національний банк України, згідно Закону України “Про Національний банк України”, є центральний банком країни, особливим центральним органом державного управління, її емісійним центром, який проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організовує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банків в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно курсу валют інших країн. Національний банк України зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами.

Національний банк встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, дозвіл на виконання інших операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов’язкового резервування коштів.

Згідно ст. 99 Конституції України, основною функцією Національного банку є забезпечення грошової одиниці України та цінової стабільності. Отже, Національний банк відповідає не тільки за стабільність гривні щодо іноземних валют, а й за стабільність споживчих цін, що надзвичайно важливо для підвищення життєвого рівня населення. Центральний банк, посилаючись на Конституцію, повинен підтримувати економічну політику уряду, доки вона не суперечитиме забезпеченню стабільності грошової одиниці.

Умовно сферу дій НБУ можна поділити на дві частини:

1)     економічна політика країни й уряду в цілому (участь у розробках, обговоренні та реалізації економічної політики і програм уряду);

2)     сфера безпосередньої діяльності банку: гроші, кредит, капітал, цінні папери, іноземна валюта та інші цінності.

У законі “Про Національний банк України” фіксується, що у сфері своєї безпосередньої діяльності банк наділений повною незалежністю. Стаття 53 цього закону проголошує: “Не допускаються втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку”. Це означає, що будь-який орган державної влади, законодавчої чи виконавчої, не має права давати вказівок обов’язкового характеру центральному банку держави. Вплив на нього має тільки закон.

Важливо також відзначити, що Національному банку України, згідно ст. 93 Конституції, надане право законодавчої ініціативи. Таке положення ще раз підкреслює незалежний статус Національного банку в системі органів влади нашої держави.

Національний банк не може бути ні урядовим ні президентським банком, він повинен готувати монетарні та фінансові плани, згідно національного економічного плану. Лише в цьому випадку можна створити інституційний механізм управління монетарною сферою з єдиним центральним банком, єдиною грошово-кредитною політикою та дієвою системою монетарного контролю захисту національної валюти.

Проте автономія центрального банку не означає відсутність співробітництва між центральним банком, урядом і парламентом, а також іншими державними органами. Ці інституції повинні погоджувати між собою економічні дії і політику, яку вони проводять у країні. Особливо це стосується економічної програми уряду, бюджету, що ним розробляється і схвалюється парламентом, а також принципів грошово-кредитної політики, які розробляє центральний банк.

Незалежність Національного банку полягає в тому, що він відповідно до основ бюджетної, економічної політики, формує грошово-кредитну політику. Економічну і фінансову політику розробляє уряд, а парламент затверджує її. Національний банк, отримавши документи, які визначають економічну і фінансову політику, самостійно (у межах затвердженої парламентом фінансової політики уряду) розробляє відповідну монетарну політику і специфічні фінансові інструменти, які б забезпечили якісне виконання політики парламенту. Верховна Рада не втручається у розробку монетарної політики і не затверджує її. Це завдання лише центрального банку. Національний банк повинен підтримувати економічну програму уряду доти, доки вона не суперечитиме виконанню основної функції українського центрального банку – забезпечення стабільності власної грошової одиниці (стаття 99 Конституції України).

Виведення центральних банків з-під контролю виконавчої влади вимагається і маастрихтських угод. Україна, яка стала 37-м членом Ради Європи, повинна розробляти свої закони таким чином, щоб вони були сумісними з принципами угоди про створення Євросоюзу, оскільки стратегічною метою України повинно бути входження до цієї організації.

Згідно ст. 22 Закону України “Про Національний банк України”, структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням.

До системи Національного банку входять:

–   центральний апарат, розташований у м. Київ;

–   Кримське республіканське і 24 обласних управління;

–   розрахункові палати;

–   банкнотно-монетний двір;

–   фабрика банкнотного паперу;

–   державна скарбниця України;

–   центральне сховище;

–   спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ.

У межах чинного законодавства Національний банк України самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації спеціалізованих підприємств, інших структурних одиниць та підрозділів, затверджує їх статути та положення.

Філії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти, діють від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються положенням, яке затверджує Правління Національного банку.

Структура центрального апарату НБУ заснована на засадах лінійно-функціонального принципу. Під структурою центрального апарату НБУ слід розуміти сукупність його підрозділів, схем розподілу між ними функцій та повноважень, покладених на банк, а також систему взаємовідносин цих підрозділів. Від ефективності побудови структури центрального апарату Національного банку значною мірою залежить прийняття та виконання управлінських рішень у грошово-кредитній сфері.

Керівними органами НБУ є Рада та Правління Національного банку України.

Рада НБУ покликана здійснювати контроль за проведенням грошово-кредитної політики виконавчими структурами центрального банку (стаття 100 Конституції України). Рада Національного банку складається із 15 осіб. Як випливає з Конституції, цей орган створюється на паритетних засадах як президентом, так і парламентом (стаття 106, п. 12; стаття 85, п. 19). Голова Національного банку входить до складу Ради НБУ за посадою.

Строк повноважень членів Ради Національного банку – 7 років, окрім Голови НБУ, який призначається на строк здійснення його повноважень на посаді. Голова Ради Національного банку та його заступник обираються Радою НБУ строком на три роки.

Згідно статті 9 Закону України “Про Національний банк України”, основним повноваженням Ради НБУ є розробка, відповідно до програми, економічного розвитку, основних параметрів економічного та соціального розвитку України щорічно до 15 вересня, Основних засад грошово-кредитної політики, а також здійснення контролю за їх виконанням. Іншими функціями Ради НБУ є:

–    аналіз впливу грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку країни;

–    затвердження кошторису доходів та витрат НБУ;

–    визначення аудиторської компанії для проведення зовнішньої аудиторської перевірки НБУ;

–    розгляд аудиторського висновку та затвердження бухгалтерського балансу НБУ;

–    розподіл прибутку НБУ за звітний бюджетний рік;

–    оцінка діяльності Правління НБУ тощо.

Рада НБУ має право також давати рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених основних засад грошово-кредитної політики, має право застосування відкладального вето щодо рішень Правління НБУ з окремих питань:

–   диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності;

–   лімітів позабалансових зобов’язань;

–   формування резервів, покриття фінансових ризиків;

–   порядку відрахувань доходів до державного бюджету України;

–   мінімального розміру золотовалютних резервів та ін.

Рада Національного банку не має права втручатися в оперативну діяльність Правління Національного банку.

Безпосереднім виконавчим керівним органом НБУ є Правління Національного банку України, яке здійснює управління діяльністю центрального банку. Очолює Правління Голова Національного банку. До його складу входять також заступники Голови НБУ за посадою. Кількісний та персональний склад Правління НБУ затверджується Радою Національного банку за поданням Голови НБУ і на даний момент налічує 16 чоловік, враховуючи Голову НБУ.

Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організовує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 Закону “Про Національний банк України” та здійснює управління діяльністю Національного банку. Таким чином, Правління НБУ вирішує, в основному, організаційні, координаційні та контрольні питання діяльності Національного банку.

Голова Національного банку призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п’ять років.

Голова Національного банку керує діяльністю Національного банку; діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади, з банками, фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими установами і організаціями; розподіляє обов’язки між заступниками Голови Національного банку; приймає рішення з інших питань, що стосуються діяльності Національного банку, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку та Правління Національного банку, відповідно до Закону “Про Національний банк України”.

Голова НБУ одноосібно несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.

Голова Національного банку має одного першого заступника та трьох заступників, яких він призначає та звільняє узгодивши своє рішення з Радою Національного банку.

Значущість центральних банків в основному визначається тими функціями, котрі вони виконують. Якщо узагальнити міжнародну практику, то можна виділити такі важливі сфери діяльності більшості центральних банків промислово розвинутих країн:

–   емісія грошей та регулювання цінності національної валюти;

–   проведення грошово-кредитної політики всередині країни;

–   забезпечення кредитними ресурсами комерційних кредитних організацій (кредитор останньої інстанції для комерційних банків);

–   підтримка курсу національної валюти на міжнародному фінансовому ринку (функція валютного центру);

–   виконання фінансових доручень уряду (банк уряду).

1.3. Емісія готівки і регулювання

готівкового грошового обігу

 

Емісія грошей займає особливе місце у функціонуванні центрального банку. В історичному плані саме ця функція, точніше потреба в її державній монополізації, спричинила надання одному з банків статусу центрального. В процесі історичного розвитку ці банки в усіх країнах перетворилися в єдині емісійні центри. Тільки їм законодавчо надано право випускати в обіг готівку – банкноти та розмінну монету. Обсяги емісії готівки регулюються центральним банком з урахуванням загальних задач його грошово-кредитної політики. Сам випуск готівки здійснюється шляхом продажу банкнот і монети комерційним банкам в обмін на їх резерви в центральному банку.

Емісія грошей виконує три функції:

1.  Забезпечення економіки засобами обігу, платежу, нагромадження для нормального її функціонування. Це головна функція. Кількість грошей, необхідну для функціонування народного господарства, можна підрахувати виходячи із суми вартостей усіх вироблених за певний період товарів і послуг та швидкості обігу грошей.

2.  Покриття дефіциту державного бюджету (в критичній ситуації, коли інших джерел покриття немає). Наслідком надлишкового випуску грошей є інфляція, за якої відбувається зростання цін, дезорганізація господарського життя, соціальна напруженість.

3.  Регулююча функція – збільшуючи або зменшуючи емісію грошей у розумних межах, держава може сприяти пожвавленню економіки шляхом вливання грошових засобів, гальмувати перегрів кон’юнктури, боротися з ростом цін, скорочуючи грошові вливання. Одним із аспектів регулюючої функції емісії грошей є підтримка стабільності національної грошової одиниці.

Емісійну діяльність можна розглядати у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні під емісійною діяльністю центрального банку розуміють випуск в обіг лише готівки, а у широкому розумінні, емісійна діяльність означає поповнення грошового обігу усіма видами грошових коштів, що обумовлює збільшення сукупного грошового обороту.

Центральний банк є монополістом щодо подачі в обіг готівки. Він здійснює також емісію безготівкових (депозитних) грошей, проте тут він вже не є монополістом. Створенням безготівкових грошей також займаються комерційні банки.

Процес створення грошей має дві стадії. На першій стадії центральний банк країни збільшує свої активи шляхом надання кредитів уряду, комерційним банкам та іншим суб’єктам господарювання, купівлі ним цінних паперів та іноземної валюти. Збільшення активів центрального банку одночасно приводить до відповідного зростання його пасивів, отже – до створення грошей.

Друга стадія створення грошей настає тоді, коли комерційні банки, враховуючи свої резерви, збільшують кредитування клієнтів. Можливості комерційних банків самостійно створювати гроші обмежені, оскільки банки можуть здійснювати безготівкові платежі, надавати кредити і отримувати готівку лише в межах залишків коштів на своєму рахунку в центральному банку. Окрім того, необхідність зберігати частину коштів у формі депозитних резервних вимог у центральному банку є основним обмеженням для “створення” безготівкових грошей комерційними банками.

Таким чином, кількість грошей в обігу зумовлюється емісією центрального банку. Зростання його активів, незалежно від напряму росту, неминуче призводить до збільшення грошового обігу у суспільстві.

Відмінність центрального банку від інших кредитних інститутів полягає в тому, що він сам створює для себе ресурси кредитування. Інші банківські установи у процесі здійснення своїх кредитно-розрахункових операцій, в основному, лише перерозподіляють створені центральним банком грошові засоби.

Згідно чинного законодавства, Національний банк України забезпечує виготовлення грошових знаків (банкнот і монет) і регулює їхнє функціонування на всіх етапах руху – від випуску в обіг до знищення вилучених з обігу зношених, пошкоджених та фальшивих банкнот і монет. НБУ розробляє дизайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки та ін.

Національний банк, як емісійний центр країни, має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу на території України. Він встановлює правила подачі в обіг, зберігання, перевезення, інкасації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій.

Структуру грошового обороту можна визначити за різними ознаками, найпоширенішою з яких є класифікація грошового обороту, залежно від форми функціонуючих у ньому грошей. За цією ознакою грошовий оборот поділяється на безготівковий і готівковий обороти.

Готівка, як правило, використовується при утворенні доходів населення (виплата заробітної плати, пенсій, стипендій) і витрачанні їх (купівля товарів і послуг у роздрібній торгівлі тощо). У сфері готівкового обороту гроші рухаються поза банками, безпосередньо обслуговуючи відносини економічних суб’єктів.

У сфері безготівкового обороту рух грошей здійснюється у вигляді перерахування сум через рахунки в банках. При цьому гроші не виходять за межі банківської системи, що дозволяє банкам контролювати грошові потоки між суб’єктами господарювання і певним чином впливати на відносини між відповідними економічними суб’єктами не лише їм самим, а й банкам. Визначаючи законодавчо можливість банківських установ здійснювати такий контроль, держава може впливати на весь безготівковий грошовий оборот, зокрема, і на процес суспільного відтворення у цілому. У цьому основна перевага безготівкового обороту грошей порівняно з готівковим.

Сьогодні обіг готівки у розвинених країнах відіграє незначну роль – практично в усіх цих країнах маса готівки не перевищує 5–10 % обсягу сукупного грошового обороту. Збереження готівки в обігу за умов високого рівня розвитку безготівкових розрахунків пояснюється намаганням населення вивести свої грошові доходи з-під контролю податкових органів.

Сукупний грошовий оборот забезпечується певною масою грошей, величина якої має важливе значення для діяльності центрального банку та грошово-кредитного регулювання економіки країни. Зміна маси грошей, що циркулює в економічній системі, може суттєво вплинути на реальний випуск продукту, рівень цін, зайнятість тощо.

Маса грошей в обігу – це загальна сума залишків грошей у всіх їх формах, які знаходяться у розпорядженні суб’єктів економіки у певний момент часу.

Оскільки контроль за кількістю грошей надзвичайно важливий для економічної стабільності, необхідно володіти адекватними можливостями для вимірювання грошової маси.

Залежно від можливості одночасного використання різних видів грошових коштів, розрізняють кілька грошових агрегатів, що є показниками обсягу і структури грошової маси.

Розмежування грошових агрегатів відбувається залежно від ступеня їх ліквідності, тобто можливості швидкої, з найменшими ризиками і затратами конверсії різних форм вкладів і заощаджень у засоби, які швидко реалізуються.

Національний банк України, починаючи з 1993 р., з метою аналізу та регулювання грошової маси, визначає такі грошові агрегати:

-    М0 – готівка в обігу (банківські білети та розмінна монета, які знаходяться поза банківською системою);

-    М1 – М0 + залишки грошових коштів на поточних банківських рахунках у національній валюті;

-    М2 – М1 + залишки грошових вкладів на банківських строкових рахунках у національній валюті та валютні кошти;

-    М3 – М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків та цінні папери власного боргу банків.

У практиці управління сукупним грошовим оборотом кожний агрегат має певне призначення, а разом вони дають цілісну картину структури та динаміки грошової маси і грошового обігу.

Окрім того, Національний банк визначає показник, що називається “грошовою базою”, який широко використовується при визначенні потенційних можливостей розвитку емісійного процесу і відповідно до нього – динаміки прогнозування грошової маси. Показник грошової бази не є ще одним грошовим агрегатом за своїм змістом, оскільки характеризує масу грошей з боку прояву її на балансі центрального банку. Центральний банк здійснює безпосередній контроль та регулювання грошової бази, впливаючи, врешті-решт, і на загальну масу грошей.

За змістом грошова база (monetary base) – це об’єднуючий показник резервних грошей банківської системи країни, який через ефект кредитного мультиплікатора формує загальну масу грошей, що знаходяться в обігу.

Таким чином, регулювання Національним банком України грошової бази через регулювання грошової маси є основою організації грошового обороту в країні.

Грошова база включає готівку, що знаходиться в обігу поза банківською системою (М0), готівку в касах банків та резерви комерційних банків на їх рахунках у Національному банку. Ці гроші не беруть участь у кредитному банківському обороті і додатково не збільшують масу грошей в обігу, а тільки є базою для її зростання.

Перші два елементи грошової бази (готівка в обігу та в касах банківських установ) складають усю суму готівки, що випущена Національним банком та не повернута у його фонди. Третій елемент агрегат (резерви комерційних банків в НБУ) є сумою зобов’язань Національного банку перед комерційними.

Що ж стосується безготівкових елементів грошових агрегатів (М1, М2, М3) – вони є зобов’язаннями комерційних банків перед своїми клієнтами і формуються як за рахунок одержаних від НБУ коштів (третій елемент грошової бази), так і за рахунок створення грошей самими банківськими установами в процесі їх кредитної діяльності завдяки механізму грошового мультиплікатора. Тому безготівкові елементи грошових агрегатів значно перевищують обсяг резервів комерційних банків на їх рахунках в НБУ (безготівкового агрегату грошової бази). Внаслідок цього загальний обсяг кожного з агрегатів М1, М2, М3 перевищує обсяг грошової бази на величину грошового мультиплікатора.

Гроші не існують самі по собі – вони обслуговують потреби економіки і тому повинні за своєю кількісною масою і структурою бути адекватні їй. Кількість грошей повинна бути достатньою для нормального кругообігу продуктів і доходів. Як надлишок, так і нестача грошей створюють значні проблеми і ускладнення для здійснення грошового обороту.

Розмір грошової маси, що необхідна для обслуговування господарського обороту, залежить від багатьох факторів, причинно-наслідковий зв’язок між якими встановив ще К. Маркс, сформулювавши закон грошового обігу: “кількість грошей, необхідна для обігу, змінюється прямо пропорційно до суми цін товарів (в тому числі проданих у кредит; а також платежів, що наступили за винятком зобов’язань, які взаємно погашаються) і обернено пропорційно від швидкості обігу грошей”.

Закон був сформульований в умовах металічного стандарту, коли грошова маса стихійно пристосовувалась до обсягу товарообороту. З відходом від золотого стандарту автоматичний механізм пристосування перестав діяти. Це викликало необхідність виявлення нових факторів, що враховуються при визначенні кількості грошей, необхідних для обслуговування господарського обороту.

Найпростішу функцію пропозиції грошей можна зобразити у формі грошового мультиплікатора:

 

,                                           (3.1)

 

де М – грошова маса; n – мультиплікатор; В – грошова база.

У свою чергу, елементи, що формують грошову базу, можна представити формулою:

 

                                        (3.2)

 

де R – сума обов’язкових резервів; Rn – наднормативні резерви; С – готівка в обігу.

Окрім грошової бази, на динаміку грошової маси прямопропорційно впливає величина коефіцієнта експансії (грошового мультиплікатора).

Грошовий мультиплікатор – це процес збільшення (мультиплікації) грошей на депозитних рахунках комерційних банків в момент їх руху від одного банківського закладу до іншого.

Мультиплікаційний ефект може існувати лише в умовах дворівневої (і більше) банківської системи, перший рівень якої (центральний банк) керує механізмом грошового мультиплікатора, другий рівень (комерційні банки) змушує його діяти, до того ж діяти автоматично, незалежно від бажань окремих банків. Механізм грошового мультиплікатора безпосередньо пов’язаний з надлишковими (вільними) резервами. Надлишкові резерви – це сукупність ресурсів комерційних банків, які можуть бути використані для активних банківських операцій.

Управління механізмом банківського мультиплікатора, а як наслідок, – емісією безготівкових грошей, здійснюється виключно центральним банком, тоді як емісія здійснюється системою комерційних банків. Центральний банк, керуючи механізмом банківського мультиплікатора, розширює чи звужує емісійні можливості комерційних банків, виконуючи тим самим одну з основних своїх функцій – функцію грошово-кредитного регулювання.

Взаємодія двох величин, а саме, грошової бази і грошового мультиплікатора – визначає потенційні можливості банківської системи у забезпеченні приросту грошової маси, додаткової пропозиції грошей.

Оптимальний розмір грошової маси в обігу значно залежить від інтенсивності використання грошей в платіжному обороті чи швидкості обігу грошей.

Швидкість обігу грошей визначає частоту, з якою кожна одиниця наявних у обороті грошей використовується для реалізації товарів і послуг за певний проміжок часу (рік, квартал, місяць).

Між величиною грошової маси та швидкістю обігу грошей існує обернено пропорційна залежність. У зв’язку з цим, за інших рівних умов зміна швидкості обігу грошей рівнозначна збільшенню чи зменшенню кількості грошей, що перебувають в обігу.

Згідно рівняння обміну І. Фішера, кількість грошей, помножена на швидкість їхнього обігу, дорівнює рівню цін, помноженому на реальний ВВП:

 

                                         (3.3)

 

де М – кількість грошей, які перебувають в обігу; V – швидкість обігу грошей; Q – обсяг товарів та послуг, що реалізуються; Р – загальний рівень цін.

Права частина формули є не що інше, як номінальний ВВП (Q × P), тобто ми можемо записати рівняння обміну так:

 

                             (3.4)

 

Отже, найчастіше вживаним показником, що визначає швидкість обігу грошей, є відношення валового внутрішнього продукту до грошової маси.

Грошовий обіг за будь-яких обставин повинен бути регульованим. Нерегульованість грошового обігу – це одна з причин платіжної кризи.

Управління грошовим обігом здійснюється НБУ шляхом регулювання двох складових грошового обороту: готівки і безготівкової маси грошей, тобто визначення обсягу готівкової грошової маси та регулювання кредитних операцій комерційних банків.

 

1.4. Рефінансування комерційних банків

 

Центральний банк як банк усіх банків, забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Національний банк України видає готівку комерційним банкам, коли у них виникає потреба, приймає надлишки готівки, а також здійснює обмін зношених банкнот на нові, придатні.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої.

Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. В Україні діє централізована система розрахунків, в організації функціонування якої ключову роль відіграє Національний банк.

Національний банк, як банк з особливим статусом, виступаючи в ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

-  мінімізацію банківських ризиків;

-  концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

-  належний рівень безпеки системи розрахунків;

-  ефективне регулювання грошового ринку;

-  нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

-  взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні комерційних банків має багатогранне функціональне призначення.

По-перше, кредити центрального банку – це один із інструментів впливу банку на грошовий обіг.

По-друге, центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності.

По-третє, кредити центрального банку – це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

Однією з основних функцій центрального банку будь-якої країни є так звана функція кредитора останньої інстанції. В умовах, що склалися в Україні, НБУ, згідно п. 3 статті 7 Закону України “Про Національний банк України”, виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування.

Виходячи з сучасного підходу, який склався на основі досвіду роботи багатьох центральних банків (насамперед Банку Англії) базовими принципами функції кредитора останньої інстанції слід вважати такі:

1.  Основне завдання кредитора останньої інстанції полягає передусім у забезпеченні центральним банком підтримки ліквідності тих банків, у яких виникли проблеми, пов’язані з ліквідністю, а вже потім – у наданні коштів на підтримку капіталізації не платоспроможних банків. Останнє практикується, як правило, лише за надзвичайних обставин – якщо складаються умови, загрозливі для фінансової стабільності всієї банківської системи.

2.  Кредитор останньої інстанції повинен брати участь у створенні загальної системи банківської безпеки, призначення якої – запобігати ризику втрати довіри до фінансової системи.

3.  Вдало розроблена стратегія запобігання кризовим явищам може звести до мінімуму потребу в управлінні кризою.

4.  В умовах, коли криза ліквідності виникає, центральний банк повинен спочатку з’ясувати, чи можна залучити кошти інших банків шляхом організації консорціумного кредитування.

5.  Підтримка центральним банком ліквідності банківської системи в цілому має проводитись лише на короткостроковій основі, що не суперечитиме довгостроковим цілям забезпечення цінової стабільності.

6.  Центральні банки повинні повсякчас удосконалювати концепцію функції кредитора останньої інстанції з метою поглиблення міжнародного співробітництва в галузі управління кризами, зміцнюючи таким чином стабільність міжнародної фінансової системи та розширюючи сферу діяльності міжнародних фінансових інститутів.

Центральні банки використовують різні способи кредитування (рефінансування) комерційних банків:

-    надання ломбардних кредитів;

-    купівля цінних паперів у комбанків на умовах угод РЕПО;

-    редисконтування векселів.

На відкритому ринку центральний банк може здійснювати кредитну підтримку комерційних банків шляхом:

-    проведення короткострокового рефінансування банків;

-    проведення середньострокового рефінансування банків;

-    використання постійно діючої лінії рефінансування для надання банкам кредитів “овернайт”;

-    купівлі-продажу державних цінних паперів.

Національний банк здійснює рефінансування комерційних банків шляхом операцій на відкритому ринку лише під забезпечення державних цінних паперів, векселів суб’єктів господарської діяльності і векселів Державного казначейства України, що враховані банком.

Національний банк здійснює рефінансування комерційних банків шляхом операцій на відкритому ринку в обсягах, необхідних для вирівнювання монетарних параметрів і управління грошово-кредитним ринком. Рефінансування проводиться виключно для регулювання грошово-кредитного ринку та з метою підтримання ліквідності банківської системи.

Основним видом рефінансування банківських установ, що застосовується Національним банком протягом останніх років, є коротко- та середньострокове рефінансування банків.

Максимальний термін надання кредитів через короткострокове рефінансування шляхом операцій на відкритому ринку становить 14 днів, а через середньострокове – до 6-ти місяців.

Процентна ставка, за якою Національний банк здійснює коротко- та середньострокове рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку не може бути нижчою, ніж облікова ставка і коригуванню не підлягає.

Коротко- та середньострокове рефінансування банків здійснюється через тендери, які проводить НБУ.

Тендер Національного банку – це форма задоволення попиту на грошові кошти при рефінансуванні, що передбачає надання Національним банком кредитів комерційним банкам, які потребують підтримання ліквідності шляхом відбору за критеріями, що встановлюються НБУ.

Національний банк здійснює короткострокове та середньострокове рефінансування комерційних банків шляхом операцій на відкритому ринку, проводячи кількісний або процентний тендер.

Кількісний тендер – це тендер, на якому Національний банк наперед встановлює ціну (процентну ставку), за якою банки можуть одержати кредити шляхом рефінансування.

Процентний тендер – це тендер, на якому комерційні банки у своїх заявках до Національного банку, крім суми очікуваного кредиту, пропонують ціну (процентну ставку), за якою вони погоджуються одержати кредити від НБУ шляхом рефінансування.

З метою вирівнювання тимчасових коливань ліквідності банківської системи, “тонкого” регулювання грошово-кредитного ринку, Національний банк запроваджує у свою практичну діяльність постійно діючу лінію рефінансування, що є гнучким механізмом короткострокової (миттєвої) підтримки ліквідності банку.

Постійно діюча лінія рефінансування – це оперативне надання Національним банком кредитів тоді, коли в останніх виникає потреба в підтримці своєї ліквідності за умови виконання вимог НБУ.

Національний банк, як кредитор останньої інстанції, через лінію, рефінансування може надавати кредити тільки банкам, юридичним особам, які є активними учасниками грошового ринку, мають репутацію кредитоспроможного позичальника, мають у своїй власності державні цінні папери і є ініціаторами звернення до Національного банку.

Кредит через лінію рефінансування надається строком на один робочий день – кредит “овернайт”.

Кредит “овернайт” – це кредит у межах обумовленого ліміту та визначеної процентної ставки, який наданий Національним банком комерційному банку за постійно діючою лінією рефінансування, строком на один день, під забезпечення державних цінних паперів, за умови щоквартального укладення договору між комерційним банком і НБУ.

Надання банкам кредитів “овернайт” здійснюється тільки під забезпечення державних цінних паперів, що перебувають у власності банку – клієнта Депозитарію Національного банку та не обтяженні в обігу.

Національний банк надає кредити “овернайт”, виходячи з оголошеної процентної ставки, якщо вона не нижче, ніж облікова ставка Національного банку плюс один процентний пункт.

НБУ може здійснювати рефінансування комерційних банків і через надання стабілізаційного кредиту.

Стабілізаційний кредит – це кредит Національного банку, що може надаватися комерційному банку на підтримку виконання заходів фінансового оздоровлення для забезпечення його ліквідності на строк, визначений Правлінням Національного банку.

Національний банк може розглядати питання про надання стабілізаційного кредиту банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення або який взяв на себе борг банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення, при наявності його клопотання та висновків відповідного територіального управління Національного банку.

Стабілізаційний кредит може надаватися комерційному банку лише за умови його забезпечення заставою – високоліквідними активами банку-позичальника (державними цінними паперами, іншими цінностями після здійснення експертної оцінки їх вартості, які перебувають у власності комерційного банку і не обтяжені іншими зобов’язаннями) або гарантією чи порукою іншого фінансово стабільного банку чи фінансової установи.

Однією з основних умов отримання стабілізаційного кредиту та порядку його використання є заборона здійснювати кредитні операції за рахунок коштів стабілізаційного кредиту.

Стабілізаційний кредит надається банкам строком до трьох років, а якщо програма фінансового оздоровлення забезпечує достатні грошові потоки, банку може надаватися короткостроковий кредит строком до одного року.

З метою регулювання грошово-кредитного ринку, активізації проведення міжбанківських операцій з державними цінними паперами, казначейськими зобов’язаннями та іншими борговими зобов’язаннями, визначеними Правлінням Національного банку, а також з метою для сприяння встановленню котирувальних цін на згадані папери, Національний банк здійснює з ними операції на біржовому та позабіржовому ринках.

Рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку – це надання Національним банком кредитів комерційним банкам під забезпечення державних цінних паперів та врахованих банками векселів, що перебувають в обігу на відкритому ринку.

Національний банк бере участь у біржових і позабіржових торгах державними цінними паперами. Він здійснює операції на відкритому ринку з купівлі-продажу державних цінних паперів, які перебувають у його портфелі на продаж.

Національний банк України, з метою оперативного управління ліквідністю банківської системи та регулювання обсягів грошової маси в обігу, проводить з банками операції з купівлі-продажу державних цінних паперів на умовах їх зворотного продажу-купівлі (операції репо).

Операція репо – це операція з цінними паперами, що складається з двох. Для її здійснення на певний строк укладається договір між учасниками ринку (Національним банком та комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних паперів із зобов’язанням зворотного їх продажу-купівлі у визначений строк, за обумовлену договором ціну.

Національний банк у межах визначених на відповідний період основних монетарних показників для регулювання ліквідності банківської системи, може проводити з банками операції “прямого” та “зворотного репо” на визначену суму та на відповідний строк.

“Зворотне репо” – це договір про продаж НБУ із свого портфеля державних цінних паперів з одночасним зобов’язанням зворотного їх викупу в банків за обумовленою ціною на обумовлену дату.

“Пряме репо” – це договір про купівлю НБУ державних цінних паперів із портфеля банку з подальшим зобов’язанням цього банку викупити цінні папери за обумовленою ціною в обумовлену дату.

Розрізняють операції “прямого” та “зворотного” репо, які може здійснювати НБУ залежно від строку:

-    “нічне репо” (строк дії один день). Процентний дохід (витрати) є фіксованим на весь строк проведення операції;

-    “відкрите репо” (строк операції в договорі не визначається, кожна з сторін договору може вимагати виконання операції репо в будь-який час, але з обов’язковим повідомленням про дату завершення дії договору). Процентний дохід (витрати) не є фіксованим і перераховується залежно від того, скільки днів триває операція репо;

-    “строкове репо” (строк операції чітко визначений). Процентний дохід (витрати) обумовлений та є фіксованим на час її проведення.

З метою оперативного регулювання грошової маси в обігу, “зв’язування” надлишкової ліквідності банківських установ, Національний банк використовує депозитні сертифікати.

Депозитний сертифікат Національного банку України – це один із монетарних інструментів, борговий цінний папір НБУ в бездокументарній формі. Сертифікат засвідчує наявність в Національному банку коштів комерційних банків та їх право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку.

Випуск, розміщення і платежі за сертифікатами Національного банку здійснюються в грошовій одиниці України (гривнях) у безготівковій формі.

 

1.5. Організація та регулювання платіжної системи

 

Загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, відносини у сфері переказу грошей регулюються Конституцією України такими законами України як: “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про зв’язок”, “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” та нормативно-правовими актами НБУ, уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, уніфікованими правилами з інкасо Міжнародної торгової палати, міжнародними правилами щодо договірних гарантій Міжнародної торгової палати та іншими міжнародно-правовими актами з питань переказування грошей.

Обробка та передавання в межах України електронних і паперових документів стосовно переказу грошей, операцій із застосуванням спеціальних платіжних засобів, відкликання, можуть здійснюватися за допомогою внутрішньодержавних і міжнародних платіжних систем.

В Україні можуть створюватися внутрішньодержавні банківські та небанківські платіжні системи. До внутрішньодержавних банківських платіжних систем відносять системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи.

Система міжбанківських розрахунків призначена у межах України для переказування грошей між банками на виконання зобов’язань їх клієнтів, а також зобов’язань цих банків.

Система масових платежів призначена для переказування грошей за операціями, що здійснюються юридичними та фізичними особами із застосуванням платіжних інструментів (крім міжбанківських розрахунків).

Небанківські платіжні системи мають право здійснювати діяльність, пов’язану із переказуванням, виключно після їх реєстрації в НБУ та отримання відповідного дозволу НБУ.

Безготівкові платежі між суб’єктами підприємницької діяльності здебільшого не можуть бути завершені в межах одного банку, тобто без розрахунків між установами, що їх виконують. Отже, всі розрахунки за угодами суб’єктів підприємницької діяльності, рахунки яких відкриті в різних банках, є міжбанківськими розрахунками. Міжбанківські розрахунки полягають в організації і здійсненні платежів за грошовими вимогами та зобов’язаннями, що виникають між банківськими установами.

Частина міжбанківських розрахунків призначена для здійснення економічних зв’язків між кредитними та фінансовими установами, зокрема для:

-    розміщення грошових коштів у формі депозитів і кредитів;

-    переобліку векселів;

-    отримання кредитів центрального банку в порядку рефінансування;

-    купівлі та продажу цінних паперів, включаючи державні.

Міжбанківські розрахунки обслуговують також різні зовнішньоекономічні зв’язки, що виникають у процесі експорту-імпорту товарів, послуг, капіталів при міграції робочої сили. Запорукою ефективного функціонування економічних процесів є їх чітка і збалансована їх організація.

Системи міжбанківських розрахунків різних країн помітно відрізняться. У світі не існує єдиної платіжної моделі, однак є загальні принципи і характеристики, що визначають функціонування національних платіжних систем.

Системи міжбанківських розрахунків і платіжні системи в розвинутих країнах з ринковою економікою функціонують відповідно до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах міжбанківських розрахунків:

1) це розрахунки лоро-ностро, що здійснюються через організацію кореспондентських відносин між комерційними банками;

2) розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в установах центральних банків. Як правило, це повні розрахунки, виконуються індивідуально, на валовій основі, їх можна характеризувати як платежі брутто;

3) розрахунки через клірингові установи (розрахунки або платежі нетто).

У процесі грошових розрахунків крім суб’єктів господарювання, банків та установ, активну участь беруть фізичні особи. Більшість їхніх грошових розрахунків (платежі та одержання грошей) здійснюється в готівковій формі. Це призводить до надмірного розбухання готівкового обороту, утворення значних залишків грошей поза банками, збільшення суспільних витрат, пов’язаних з організацією грошового обігу, сприяє тінізації економіки. Тому виникла потреба у впровадженні безготівкових розрахунків у сферу економічних відносин і насамперед тієї їх частини, учасниками у якій виступають фізичні особи. Щоб надати цьому процесу більш організованого і динамічного характеру, НБУ і уряд України прийняли рішення створити національну систему масових електронних платежів (НСМЕП).

Відповідно до ст. 40 Закону України “Про Національний банк України” з метою нормативної підтримки пілотного проекту НСМЕП НБУ у квітні 2000 р. затвердив тимчасове положення про НСМЕП. При цьому враховувалися закони України “Про банки і банківську діяльність”, “Про захист інформації в автоматизованих системах”, “Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням”, інші законодавчі та нормативно-правові акти НБУ.

До складу НСМЕП входять: платіжна організація, члени і учасники платіжної системи.

Членами НСМЕП можуть бути банки, які одержали банківську ліцензію НБУ та уклали договір з платіжною організацією про вступ до НСМЕП.

Учасниками НСМЕП є юридичні або фізичні особи – суб’єкти відносин, що виникають при здійсненні розрахункових операцій за допомогою платіжних карток НСМЕП (розрахунковий банк, Головний процесінговий центр (ГПЦ), Регіональний процесінговий центр (РПЦ), держателі платіжних карток, підприємства торгівлі та послуг, банки – члени НСМЕП. Функції розрахункового банку НСМЕП виконує Операційне управління НБУ.

Платіжна організація визначає організації – учасниці НСМЕП, яким надається право виконувати функції процесінгових центрів, і наділяє їх відповідними повноваженнями. Оперативне керування НСМЕП у межах повноважень, визначених платіжною організацією, виконує ГПЦ. РПЦ управляє частиною НСМЕП, яка перебуває в нього на обслуговуванні (підприємства торгівлі та послуг, банки).

Після включення до НСМЕП банк самостійно проводить емісію платіжних карток і розширює мережу еквайрингу (у разі потреби збільшує кількість терміналів і банкоматів).

Картки, що використовуються в НСМЕП, поділяються на дві групи – платіжні та службові.

Платіжні картки призначені для здійснення їх власниками таких операцій:

-   платежів за товари та послуги;

-   одержання готівки;

-   проведення операцій завантаження;

-   перерахування коштів (карткового рахунка або рахунка завантаження) на рахунок одержувача коштів;

-   одержання інформації щодо стану рахунків (у тому числі виписок з рахунків).

Службові картки, залежно від їх призначення, поділяються на такі типи:

-   модулі безпеки терміналів;

-   трансфертні;

-   картки доступу.

Платіжні картки можуть бути особистими та корпоративними. Держателем особистої платіжної картки є фізична особа, а корпоративної – довірча особа юридичної особи.

Для зменшення ризиків невиконання зобов’язань у разі неплатоспроможності емітентів або еквайрів у НСМЕП створюється й постійно підтримується страховий фонд.

У разі недостатності коштів страхового фонду з метою проведення своєчасних розрахунків члени НСМЕП можуть укладати з НБУ кредитні договори щодо їх рефінансування.

 

1.6. Регулювання діяльності комерційних банків

 

Державне регулювання банківської діяльності здійснюється, перш за все, в межах банківської системи та виражається у впливі центрального банку на комерційні.

Вплив центрального банку на діяльність комерційних здійснюється за такими основними напрямками:

1)     організаційно-правовим, що полягає у створенні законодавчих та інших умов, які дозволяють комерційним банкам реалізувати свої економічні інтереси;

2)     опосередкованого економічного впливу – встановлення економічних нормативів та нагляд за їх дотриманням з метою забезпечення ліквідності банківської діяльності.

Банківське регулювання – це система заходів, з допомогою яких центральний банк забезпечує стабільне, безпечне функціонування банків, запобігає дестабілізуючим процесам у банківському секторі.

Основною метою банківського нагляду є своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності комерційних банків з метою їх нормалізації, укріплення фінансового стану, підтримки стабільності та надійності кожного банку зокрема і банківської системи у цілому.

Терміни “регулювання банківської діяльності” та “нагляд за діяльністю банків” інколи вживаються як синоніми, хоча належать до різних видів діяльності. Під регулюванням банківської діяльності розуміють, насамперед, розробку та видання уповноваженими закладами конкретних правил та інструкцій, що базуються на діючому законодавстві і визначають структуру та способи здійснення банківської справи. Такі закони та інструкції формують певні рамки поведінки комерційних банків, що сприяють підтримці надійної та ефективної банківської системи.

Нагляд за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення надійності, стійкості окремих банків та передбачає цілісний і неперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності відповідно до діючого законодавства та інструкцій.

Необхідність здійснення державного регулювання та нагляду визначається суспільної природою банків. Комерційні банки функціонують, в основному як недержавні структури, метою яких є отримання прибутку. Разом з тим вони виконують спектр суспільно корисних та необхідних функцій (розрахунково-касове обслуговування підприємств та населення, збереження грошових заощаджень суспільства та ін.), що й робить регулювання їх діяльності та нагляд обґрунтовано необхідним завданням держави.

До основних завдань банківського регулювання та нагляду можна віднести:

-  забезпечення стабільності та надійності банківської системи;

-  захист інтересів вкладників;

-  створення конкурентного середовища у банківському секторі;

-  забезпечення прозорості діяльності банківського сектора економіки;

-  забезпечення ефективної діяльності банків, підтримка необхідного рівня стандартизації, професіоналізму у банківській сфері та ін.

Однією з основних функцій банківського регулювання та нагляду є реєстрація комерційних банків.

Комерційний банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з часу реєстрації його Національним банком України у Реєстрі банків, їх філій та представництв, валютних бірж, фінансово-кредитних установ.

Для реєстрації комерційного банку у випадку, коли на тимчасовому рахунку, відповідно до установчого договору, зібрано необхідну суму коштів, орган управління банку (рада чи спостережна рада банку) або уповноважена установчими зборами (зборами учасників) особа в двотижневий строк подає до територіального управління Національного банку України (за місцем створення банку) такі документи:

а)   заяву про реєстрацію банку за підписом голови ради (спостережної ради) або уповноваженої особи, яка призначена відповідальною за реєстрацію банку установчими зборами (зборами учасників);

б)  установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений їхніми печатками;

в)   статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний головою правління банку;

г)   протокол установчих зборів (зборів учасників), підписаний головою та секретарем зборів;

д)   документи з економічним обґрунтуванням і визначенням мети створення банку, розрахунковим балансовим звітом і звітом про прибутки та збитки комерційного банку на кінець першого року його діяльності, за підписом голови правління і головного бухгалтера банку;

е)   висновок аудиторської організації (аудитора) про фінансовий стан та платоспроможність юридичних осіб – засновників (акціонерів, учасників) банку;

є)   бухгалтерську і фінансову звітність юридичних осіб – засновників (акціонерів, учасників) банку, незалежно від величини їх участі у статутному капіталі банку;

ж)  документи про наявність професійно придатних перших керівних осіб банку (голови правління та головного бухгалтера).

Комерційні банки, зареєстровані Національним банком України, можуть відкривати філії і представництва. Реєстрація філій і представництв комерційних банків здійснюється шляхом внесення запису до Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ.

Філія банку – це банківська установа, яка не є юридичною особою, діє від імені головного банку на підставі окремого положення, має свій кореспондентський рахунок і МФО (за самостійної участі банківської установи в системі міжбанківських електронних розрахунків) або працює на єдиному кореспондентському рахунку з головним банком та здійснює банківські операції, передбачені положенням про філію, при наявності і в межах дозволу, наданого банком – юридичною особою.

Представництво банку – це установа банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним фінансується. Представництво банку не має права здійснювати банківські операції.

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи України, забезпечення захисту інтересів кредиторів, вкладників банків, Національний банк України визначає порядок видачі банкам та банківським корпораціям банківських ліцензій, письмових дозволів і ліцензій на виконання окремих операцій.

Ліцензування – це порядок видачі комерційним банкам, які з часу реєстрації Національним банком України набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству України та нормативним актам Національного банку України, а також діяльність яких не спрямована проти інтересів клієнтів.

Ліцензування є вступним етапом банківського нагляду. Його метою – обмеження здійснення банківських операцій лише тими закладами, що мають від уповноваженого органу (центрального банку) дозвіл на їх проведення.

Таким чином, ліцензування діяльності комерційних банків здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України банківських установ, умови діяльності яких відповідають вимогам НБУ та не загрожують інтересам клієнтів банків.

Комерційні банки (юридичні особи) мають право здійснювати операції тільки після отримання відповідної ліцензії Національного банку України. Операції, зазначені в ліцензії, здійснюються в межах та порядку, визначених нормативними актами Національного банку України та розробленими відповідно до них внутрішніми положеннями банку.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється одночасно здійснювати діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню надавати кредити, вести рахунки.

Національний банк України видає банкам ліцензію, на підставі якої комерційні банки можуть здійснювати:

-   приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб;

-   відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, переказ грошових коштів з цих рахунків та зарахування коштів на них;

-   розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

-   надання гарантій і поручительств;

-   факторинг;

-   лізинг;

-   послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

-   випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з їх використанням;

-   надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

Окремі банківські операції комерційні банки України можуть здійснювати за умови отримання письмового дозволу НБУ (при наявності банківської ліцензії). До таких-операцій в основному належать операції з валютними цінностями та інвестиційні операції.

До переліку банківських операцій, які комерційні банки мають право здійснювати при наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ відносяться:

1. Операції з валютними цінностями:

-   неторговельні операції з валютними цінностями;

-   ведення рахунків клієнтів в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;

-   ведення кореспондентських рахунків банків в іноземній валюті та грошовій одиниці України;

-   відкриття кореспондентських рахунків та здійснення операцій за ними;

-   залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України та міжнародних ринках;

-   операції з банківськими металами на валютному ринку України та міжнародних ринках;

-   інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках.

2. Операції з цінними паперами:

-    емісія власних цінних паперів;

-    організація купівлі та продажу цінних-паперів за дорученням клієнтів;

-    операції на ринку цінних паперів від свого імені;

-    інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

-    випуск, обіг, погашення державної та іншої грошової лотереї;

-    депозитарна діяльність, ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

3. Перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів.

4. Операції за дорученням клієнтів чи від свого імені (з інструментами грошового ринку, фінансовими ф’ючерсами та опціонами.

5. Довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами.

З метою забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасного виконання ними зобов’язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, що притаманні банківській діяльності, НБУ, відповідно до Інструкції “Про порядок регулювання діяльності банків в Україні” (затвердженої 28.08.2001 р.), встановлює для комерційних банків порядок визначення регулятивного капіталу банку та такі економічні нормативи, що є обов’язковими для виконання всіма банками, а саме:

-    нормативи капіталу: мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), адекватності регулятивного капіталу або платоспроможності (Н2), співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3);

-    нормативи ліквідності: миттєва ліквідність (Н4), поточна ліквідність (Н5), короткострокова ліквідність (Н6);

-    нормативи кредитного ризику: максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7), великих кредитних ризиків (Н8), максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10);

-   нормативи інвестування: інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11), загальної суми інвестування (Н12).

Регулятивний капітал є одним з найважливіших показників діяльності банків, основне призначенням якого – покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, які банки беруть на себе в процесі своєї діяльності та забезпечення захисту вкладів, фінансової стійкості і стабільної діяльності банків.

Регулятивний капітал банку складається з основного (1-го рівня) капіталу та додаткового (2-го рівня) капіталу.

Основний капітал вважається незмінним і таким, що не підлягає передаванню, перерозподілу, де і повинен повністю покривати поточні збитки.

Додатковий капітал має менш постійний характер та його розмір піддається змінам.

До складу основного капіталу (капітал 1-го рівня) входять:

1) фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;

2) розкриті резерви, що створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку (резерви, оприлюднені банком у фінансовій звітності):

-   дивіденди, що направлені на збільшення статутного капіталу;

-   емісійні різниці (емісійний дохід) – сума перевищення доходів, отриманих підприємством від первинної емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій (інших корпоративних прав);

-   резервні фонди, що створюються згідно із законами України;

-   загальні резерви, що створюються під невизначений ризик при проведенні банківських операцій;

3) загальний розмір основного капіталу – визначається з урахуванням розміру очікуваних (можливих) збитків за невиконаними зобов’язаннями контрагентів та зменшується на суму:

-  недосформованих резервів під можливі збитки за: кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими (понад 31 день) та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах;

-  нематеріальних активів за мінусом суми зносу;

-  капітальних вкладень у нематеріальні активи;

-  збитків минулих років і збитків минулих років, що очікують затвердження;

-  збитків поточного року.

До додаткового капіталу (капітал 2-го рівня) належать:

-  резерви під стандартну заборгованість інших банків;

-  резерви під стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків (крім резервів за виданими банком зобов’язаннями);

-  підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), за результатами звітного фінансового року, відповідно до статті 69 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, сума збільшення (за результатами переоцінки) вартості основних засобів, які є власністю банку і належать до нерухомого майна (нежитлові будівлі, приміщення), що забезпечує технологічне здійснення банківських функцій (використовується для здійснення операцій, визначених статтею 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”);

-  результат поточного року (прибуток), зменшений на суму доходів, отриманих більше як через 30 днів з дати їх нарахування (крім доходів за державними та емітованими Національним банком цінними паперами);

-  субординований борг, що входить до капіталу (субординований капітал);

-  нерозподілений прибуток минулих років;

-  прибуток звітного  року, що очікує затвердження.

Під час розрахунку загальної суми регулятивного капіталу загальний розмір додаткового капіталу не може бути більшим 100 відсотків основного капіталу.

Мінімальний розмір регулятивного капіталу банку (Н1) має становити 10 млн євро.

Норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності) (Н2) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов’язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника адекватності регулятивного капіталу, тим більша частка ризику, що її приймають на себе власники банку і навпаки – чим меншим є значення показника, тим більшою є частка ризику, що її беруть на себе кредитори (вкладники) банку.

Норматив адекватності регулятивного капіталу встановлюється для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів (вкладників) банку.

Норматив адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) визначається як співвідношення між регулятивним капіталом і сумарними активами і певними позабалансовими інструментами, зменшеними на суму створених відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень у боргові цінні папери) безумовним зобов’язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав і зважених за ступенем кредитного ризику.

Під час розрахунку показника адекватності регулятивного капіталу до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зважених за ступенем кредитного ризику, додається сукупна сума відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами та банківськими металами.

Для розрахунку адекватності регулятивного капіталу банку його активи поділяються на п’ять груп за ступенем ризику та підсумовуються з урахуванням відповідних коефіцієнтів зваження:

а) група I, із ступенем ризику 0 %;

б) група II           –“–                 10 %;

в) група III          –“–                 20 %;

г) група IV          –“–                 50 %;

д) група V           –“–               100 %.

Нормативне значення Н2 не може бути меншим, ніж 10 %.

Норматив (коефіцієнт) співвідношення між регулятивним капіталом і сукупними активами (Н3) відображає розмір регулятивного капіталу, необхідний для здійснення банком активних операцій.

Норматив Н3 встановлює мінімальний коефіцієнт співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів.

Нормативне значення Н3 має бути не меншим, ніж 9 %.

З метою контролю за станом ліквідності банків Національний банк установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6).

Ліквідність банку – це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, що визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).

Ліквідними активами є кошти в касі, які відкриті в Національному банку та інших банках, а також активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти.

Банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні. Це здійснюється з метою своєчасного виконання усіх взятих на себе зобов’язань з урахуванням їх обсягів, строковості та валюти платежу; забезпечення оптимального співвідношення між власними та залученими коштами тощо.

Норматив миттєвої ліквідності встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань за рахунок високоліквідних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках).

Норматив миттєвої ліквідності – це співвідношення між сумою коштів у касі, та на кореспондентських рахунках і зобов’язаннями банку, що обліковуються за поточними рахунками.

Нормативне значення нормативу Н4 має бути не менше, ніж 20 %.

Норматив поточної ліквідності (Н5) встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов’язань банку.

Для розрахунку нормативу поточної ліквідності враховуються вимоги і зобов’язання банку з кінцевим строком погашення до 31 дня (включно).

Норматив поточної ліквідності визначається як співвідношення активів первинної та вторинної ліквідності до зобов’язань банку з відповідними строками виконання.

Нормативне значення нормативу Н5 має бути не менше, ніж  40 %.

Норматив короткострокової ліквідності (Н6) встановлюється для контролю за здатністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов’язання за рахунок ліквідних активів.

Норматив короткострокової ліквідності визначається як співвідношення між ліквідними активами та короткостроковими зобов’язаннями.

Для розрахунку нормативу короткострокової ліквідності використовуються ліквідні активи та короткострокові зобов’язання з початковим строком погашення до одного року.

Нормативне значення нормативу Н6 має бути не менше, ніж 20 %.

З метою зменшення банківських ризиків Національний банк установлює нормативи кредитного ризику,  недотримання  яких  може призвести до фінансових труднощів у діяльності банку.

Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов’язань.

Показник розміру кредитного ризику на одного контрагента визначається як співвідношення між сумою всіх вимог банку і цим контрагентом (за мінусом фактично сформованих резервів) та всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента, до капіталу банку.

Нормативне значення нормативу Н7 не має перевищувати 25 %.

Норматив великих кредитних ризиків (Н8) встановлюється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов’язаних контрагентів.

Кредитний ризик, що прийняв банк на одного контрагента або групу пов’язаних контрагентів, вважається великим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов’язань, наданих банком щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, становить 10 відсотків і більше регулятивного капіталу банку.

Норматив великих кредитних ризиків визначається як співвідношення між сумою всіх зобов’язань одного контрагента або групи пов’язаних контрагентів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і сумою всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, до регулятивного капіталу банку.

Нормативне значення Н8 не має перевищувати восьмикратного розміру регулятивного капіталу банку.

Якщо норматив великих кредитних ризиків перевищує восьмикратний розмір регулятивного капіталу, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) автоматично підвищуються: якщо перевищення становить не більше, ніж 50 %, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) подвоюються, якщо перевищення більше, ніж 50 %, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) потроюються.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), установлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайдерами, що може призвести до прямого та непрямого впливу на діяльність банку. Цей вплив зумовлює те, що банк проводить операції з інсайдерами на умовах, не вигідних для банку, а це, в свою чергу, призводить до значних проблем, оскільки в таких випадках визначення платоспроможності контрагента не завжди здійснюється достатньо об’єктивно.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, визначається як співвідношення суми всіх зобов’язань цього інсайдера перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього інсайдера та капіталу банку.

Нормативне значення Н9 не має перевищувати 5 %.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10), встановлюється для обмеження сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів. Надмірний обсяг сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів призводить до концентрації ризиків і загрожує збереженню регулятивного капіталу банку. Норматив визначається як співвідношення сукупної заборгованості зобов’язань усіх інсайдерів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і 100 відсотків суми позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів та капіталу банку.

Нормативне значення Н10 не має перевищувати 30 %.

З метою забезпечення контролю за інвестиційною діяльністю банків (у тому числі за прямими інвестиціями), та обмеження інвестиційного ризику, пов’язаного із здійсненням інвестиційної діяльності та можливою втратою капіталу інвестора, Національний банк установив: норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11) й норматив загальної суми інвестування (Н12).

Норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою встановлюється для обмеження ризику, пов’язаного з інвестуванням в акції, паї, частки та інвестиційні сертифікати окремої юридичної особи.

Норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11) визначається як співвідношення між розміром коштів, які інвестуються на придбання акцій (паїв, часток) та інвестиційних сертифікатів за кожною установою окремо та регулятивним капіталом банку.

Нормативне значення нормативу Н11 не має перевищувати 15 %.

Норматив загальної суми інвестування (Н12) встановлюється для обмеження ризику, пов’язаного із здійсненням банком інвестиційної діяльності. Цей норматив характеризує використання капіталу банку для придбання акцій (паїв/часток) будь-якої юридичної особи.

Норматив загальної суми інвестування визначається як співвідношення між сумою коштів, що інвестуються на придбання акцій (паїв, часток) та інвестиційними сертифікатами будь-якої юридичної особи, до регулятивного капіталу банку.

Нормативне значення нормативу Н12 не має перевищувати 60 %.

 

1.7. Банківський нагляд

 

Ефективний нагляд за діяльністю банків є однією з основних передумов стабільності економічного середовища. Необхідність контролю за діяльністю комерційних банків зумовлена тим, що в умовах ринку відбувається жорстка конкурентна боротьба між банками, а це змушує їх дедалі підвищувати ризикованість своїх операцій, щоб задовольнити клієнта й отримати прибуток.

Підвищення ризику банківських операцій негативно впливає на діяльність банків і згодом навіть може призвести до загрози банкрутства.

Банкрутство банку небезпечне не тільки для його акціонерів, вкладників, кредиторів, а й для суспільства в цілому, бо підриває довіру клієнтів до всієї банківської системи, до фінансового ринку в цілому. Ось чому необхідний всебічний контроль за банківською діяльністю.

Згідно Закону “Про Національний банк України”, Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками та іншими фінансово-кредитними установами банківського законодавства, нормативних актів НБУ, економічних нормативів.

Наглядові та регулятивні функції можуть здійснюватися Національним банком безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду. Шляхом реалізації таких повноважень НБУ виконує такі функції:

-   здійснення усіх видів перевірок на місцях банків, іншими фінансово-кредитними установами в Україні, а також перевірки достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків та ліцензуванні банківських операцій;

-   контроль за обов’язковим проведенням банками та іншими фінансово-кредитними установами загальних зборів акціонерів, а також визначення питання, за якими мають бути прийняті рішення;

-   участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банку та іншої фінансово-кредитної установи з правом дорадчого голосу;

-   встановлення вимог щодо здійснення обов’язкових аудиторських перевірок банків, отримання висновків незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків тощо.

Банківський нагляд, у широкому розумінні, є системою, що гарантує стабільність фінансової системи, її безпеки та здоров’я.

Банки, на відміну від інших суб’єктів ринку, містять у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності і провокування загальноекономічної кризи. Так, власний капітал банку становить невелику частку у їх сукупних ресурсах. Банківська система виконує життєво важливу роль посередника на фінансовому ринку.

Банки акумулюють заощадження економічних суб’єктів і, водночас, надають позички іншим суб’єктам ринку. Кредитування неминуче пов’язано передусім з ризиком неповернення позичених коштів і, як наслідок, з ризиком для банків втрати ліквідності і платоспроможності.

Отже, банки відіграють ключову роль в економіці, але разом з тим їм притаманна підвищена фінансова вразливість, що зумовлює необхідність розроблення та ухвалення державою заходів стосовно банківського регулювання та нагляду.

Щоб бути ефективним, банківський нагляд повинен ставити перед собою чіткі завдання, зрозумілі всім, хто визначає економічну політику, а також тим, хто безпосередньо здійснює контроль банків.

Ефективний банківський нагляд за ринковими процесами є важливим інструментом банку, який забезпечує ефективність макроекономічної політики, фінансову стабільність в країні.

Банківський нагляд за етапами та формами його здійснення поділяють на вступний, попередній та поточний.

Вступний контроль здійснюється на стадії реєстрації нових банків та їх філій, отримання банківської ліцензії та дозволу на проведення інших операцій, дає змогу вирішити питання про відкриття банку, тобто питання впевненості в його майбутній надійності. Головна мета цього контролю – допустити на ринок фінансових послуг України лише ті банки, діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Мета попереднього контролю – забезпечити дотримання банками встановлених НБУ вимог, розумне ведення ними власних справ. В попередній нагляд входить: створення організаційної та методологічної бази для виконання контрольно-наглядових функцій НБУ, установлення для комерційних банків економічних нормативів та інших оціночних показників, контроль за їх виконанням.

Поточний контроль здійснюється шляхом інспектування банків, також розробки і вживання заходів щодо організаційного зміцнення та фінансового оздоровлення цих установ.

Робота банківського нагляду з проблемними банками ґрунтується на двох основних критеріях проблемності:

а) рівні капіталізації комерційного банку, згідно нормативних вимог НБУ;

б) оцінці фінансового стану комерційного банку, ступені виконання банком якісних показників – затверджених НБУ норм і нормативів.

Нагляд за комерційними банками органами банківського нагляду (в тому числі й НБУ) традиційно поділяють на:

-   безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд;

-   виїзне інспектування банків.

Безвиїзний нагляд – це дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядовими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків.

У більшості країн безвиїзний нагляд ґрунтується на аналізі періодичної звітності (балансовий звіт, звіт про прибутки (збитки), звіт про дотримання економічних нормативів та інші супутні форми) та щорічних фінансових звітів, що подаються органам банківського нагляду регулярно.

Постійний контроль за звітністю, що здійснюється органами банківського нагляду, застосовується як система раннього застереження, яка дозволяє виявляти проблеми у діяльності комерційних банків на початкових стадіях, а це дає змогу обмежити надмірні ризики комерційних банків та попередити їх банкрутство. При цьому ефективність безвиїзного нагляду значно залежить від достовірності звітності, отриманої від банків, а також дотримання ними певних стандартів обліку та звітності і високого рівня комп’ютеризації банківської діяльності.

Дані звітності комерційних банків аналізуються і зводяться у статистичні звіти, за якими розраховуються різноманітні стандартні показники. Такі звіти дають змогу виявляти, чи дотримуються банками економічні нормативи, досліджувати тенденції в діяльності банків за певний період, проводити порівняльний аналіз за групами банків.

На основі даних звітності органи безвиїзного нагляду можуть визначити стан активів комерційного банку, що дає можливість визначити кредитний ризик чи ризик несплати за кредитом зі сторони позичальника. В окремих країнах органи безвиїзного банківського нагляду можуть здійснювати моніторинг великих кредитів, тих кредитів, які надані інсайдерам, а також моніторинг позичальників, що несвоєчасно повертають банківські позички тощо. Саме якістю активів, значною мірою, визначається фінансовий стан комерційного банку, його дохід.

Аналіз фінансового стану комерційного банку на основі вивчення його періодичної звітності дозволяє зробити висновок також і про внутрішньобанківську систему управління та контролю, про ступінь компетентності керівних органів банку.

У разі порушення банками чи іншими особами, які є об’єктами перевірки Національного банку, вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів Національного банку, в разі здійснення ними ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк застосовує заходи впливу адекватно до допущених порушень.

Такими заходами впливу є:

-  письмове застереження щодо припинення порушення та вживання необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

-  скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення або плану реорганізації банку;

-  укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов’язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

-  розпорядження щодо зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

-  розпорядження щодо встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

-  розпорядження щодо підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

-  розпорядження щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

-  розпорядження щодо заборони надавання бланкових кредитів;

-  розпорядження щодо накладання штрафів на керівників банків та самі банки;

-  розпорядження власнику тимчасово користуватись послугами банку, аж до усунення порушень, використовувати право голосу придбаних акцій (часток чи паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку;

-  розпорядження щодо тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку;

-  розпорядження щодо примусової реорганізації банку;

-  розпорядження щодо призначення тимчасової адміністрації;

-  відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку.

Заходи впливу застосовуються НБУ на підставі:

-   результатів інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій;

-   результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;

-   результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення.

1.8. Центральний банк як банкір і фінансовий агент уряду

 

Центральні банки за своїм статусом є фінансовими агентами уряду і виконують у цій сфері певний спектр операцій:

-    розміщення та погашення державного боргу;

-    ведення поточних рахунків уряду;

-    касове виконання державного бюджету;

-    обслуговування уряду при здійсненні ним розрахунків з іншими країнами тощо.

Державний борг – це сукупність фінансових зобов’язань центрального уряду, місцевих органів влади, державних підприємств та організацій, що підлягає погашенню в обумовлені терміни.

Держаний борг виникає внаслідок незбалансованості фінансових потреб держави, обмеженості фінансових ресурсів шляхом отримання внутрішніх та зовнішніх позик і кредитів. Отримані ресурси спрямовуються на покриття державних витрат і дефіциту державного бюджету, що визначає суттєву роль центрального банку при вирішенні цих проблем. Участь центрального банку в сфері кредитування уряду залежить від рівня незалежності банку, цілей грошово-кредитної політики, особливостей історичного розвитку певної країни, її традицій.

Залежно від джерел залучення коштів, держаний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. У країнах з розвинутою ринковою економікою основну питому вагу державного боргу складає внутрішній (близько 80–90 %). Зовнішні джерела запозичення є характерними для країн, що розвиваються.

До складу внутрішнього державного боргу входять позики уряду і позики, здійснені за безумовної гарантії уряду (за винятком позик на зовнішньому ринку), для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Внутрішній державний борг України складається з випущених державних цінних паперів у вигляді облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), інших зобов’язань у грошовій формі, гарантованих урядом України, одержаних ним кредитів, а також частини боргових зобов’язань СРСР, які взяла на себе Україна.

Національний банк є безпосереднім учасником ринку ОВДП, який виконує обов’язки генерального агента Міністерства фінансів України з обслуговування розміщення облігацій та проведення платежів за ними; депозитарію за облігаціями, випущеними у вигляді записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів; контролюючого органу та дилера на вторинному ринку. Обов’язками Міністерства фінансів, за дорученням уряду, є здійснення випуску ОВДП і гарантії своєчасності сплати доходу за ними, їх погашення.

Національний банк, як фінансовий агент уряду, посідає основне місце на ринку державних облігацій, оскільки здійснює їх розміщення, депозитарне та розрахункове обслуговування обігу і погашення цінних паперів уряду, а також нагляд за діяльністю учасників ринку. Окрім того, НБУ використовує ОВДП як інструмент регулювання грошового ринку.

До основних методів фінансування внутрішнього державного боргу за участю центрального банку, слід віднести:

-    здійснення емісії грошей;

-    надання прямих кредитів центрального банку уряду;

-    залучення внутрішніх позик.

Найпростішим методом фінансування державного боргу є емісія грошей центрального банку, внаслідок якої збільшується обсяг доходів бюджету за рахунок різниці між номінальною вартістю грошей та фактичними затратами на їх виготовлення (сеньйораж). Недоліком цього методу є посилення інфляції та знецінення грошей внаслідок зростання кількості засобів платежу в обігу, незабезпечених реальними активами.

Надання прямих кредитів центральним банком уряду є досить простим способом покриття дефіциту державного бюджету. За своєю суттю надання прямих кредитів не відрізняється від емісії грошей і використання цього методу в розвинутих країнах або заборонене взагалі, або ж здійснюється в межах чітко визначених параметрів (наприклад, для кредитування тимчасового “сезонного” розриву між видатками та надходженнями бюджету). Широкого поширення надання прямих кредитів уряду для покриття дефіциту державного бюджету, набуло в країнах, що розвиваються.

Активне застосування цих двох методів не є доцільним, особливо при значній питомій вазі зовнішнього державного боргу, оскільки сплачувати його слід в іноземній валюті.

Важливим джерелом покриття дефіциту державного бюджету є внутрішні державні позики, що мобілізуються шляхом акумулювання тимчасово вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб (банків, фінансових компаній, підприємств, населення) на певний термін, на умовах виплати доходу й оформлюються борговими зобов’язаннями держави у безготівковій чи готівковій формі. Важливе значення при цьому має вид джерела фінансових коштів – чи цінні папери уряду розміщуються серед приватних суб’єктів чи їх купує центральний банк.

При первинному розміщенні державних цінних паперів у центральному банку, останній випускає в обіг додатковий обсяг незабезпечених засобів платежу, що призводить до інфляції. Така операція центрального банку є лише прихованою емісією і має ті ж негативні наслідки, що й попередні методи.

Зовнішній державний борг складається із заборгованості за кредитами (позиками) держави, залученими з іноземних джерел. Залежно від того, чи держава виступає позичальником чи гарантом погашення цих кредитів (позик) іншими позичальниками, зовнішній державний борг поділяється на:

-  прямий зовнішній державний борг – формується через залучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником яких є держава, та випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик;

-  умовний зовнішній державний борг – формується за рахунок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під державні гарантії.

Зростання державного боргу і його обслуговування повинно супроводжуватися виробленням ефективної стратегії управління державним боргом. Найважливішими заходами у цій сфері є: вироблення стратегії державного запозичення, обслуговування накопиченого державного боргу, аналіз та прогнозування обсягів боргу, оцінка впливу державних запозичень на макроекономічну ситуацію в країні (особливо, щодо зовнішнього державного боргу). Управління зовнішнім державним боргом та його обслуговування здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого сформовано Головне управління обслуговування зовнішнього державного боргу України.

Національний банк, як “банкір уряду”, виступає у ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету. Банк виконує і функції платіжного агента уряду. НБУ здійснює операції щодо обслуговування зовнішнього державного боргу, з метою задоволення поточних потреб уряду в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов’язань. Окрім того, Національний банк здійснює моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості країни і контролює дотримання ліміту державного зовнішнього боргу України, який, за поданням Кабінету Міністрів, затверджується Верховною Радою України.

Мета управління зовнішнім боргом полягає у забезпеченні (за рахунок зовнішніх позик) економічного розвитку країни, в уникненні при цьому макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому. У світовій практиці оцінка рівня зовнішньої заборгованості країни здійснюється з погляду економічного розвитку держави у зіставленні з основними макроекономічними показниками.

Якщо державний борг зростає швидше, ніж зростає ВВП, то обслуговування державного боргу фактично здійснюється за рахунок зниження життєвого рівня населення. Якщо ж державний борг зростає в умовах падіння ВВП, то наслідки для країни-боржника будуть більш негативними. Накопичення ж боргів з року в рік може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і призвести до втрати країною політичних позицій у світовому співтоваристві.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому виконанні державного бюджету, суть якого зводиться до організації та здійснення певних розрахунково-касових операцій (прийняття розрахункових документів на виплату податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджету, зарахування доходів на рахунки відповідних бюджетів, зберігання грошових коштів бюджету, їх видання на заходи, передбачені бюджетом).

У світовій практиці розрізняють банківську, казначейську та змішану системи касового виконання державного бюджету. Згідно банківської системи, усі функції з касового виконання державного бюджету покладені на центральний банк чи на банківську систему в цілому. При казначейській системі акумуляція доходів та здійснення видатків забезпечується окремим органом – казначейством. Змішана система передбачає закріплення певних функцій щодо виконання бюджету як за банківською системою, так і за казначейською.

 

1.9. Грошово-кредитна політика

 

Під грошово-кредитною політикою розуміють комплекс взаємопов’язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через свій центральний банк.

В економічній літературі є кілька тлумачень грошово-кредитної політики, найбільш використовуване те, яке полягає у включенні у грошово-кредитну політику заходів та дій регулятивного характеру, які здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його участю і реалізуються через грошовий ринок у всіх його різновидах, в тому числі валютному. За такого підходу грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно обумовлених меж, внутрішньо єдиної інституційної основи, тобто охоплює грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми спе­цифічними цілями, інструментами та роллю в економічній системі.

Основною метою проведення грошово-кредитної політики держави є реалізація системи заходів у сферах грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу.

Завдання грошово-кредитної політики поділяються на три групи: стратегічні, проміжні та тактичні.

Стратегічними звичайно є ті цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу та інші. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їх частину.

Проміжні цілі грошово-кредитної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші макроекономічні показники визначаються передусім станом ринкової кон’юнктури, проміжними цілями грошово-кредитної політики є зміна самої кон’юнктури в напрямі, який визначається стратегічною ціллю. Зокрема, якщо ціллю загальноекономічної політики є економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може бути пожвавлення ринкової кон’юнктури.

Тактичні цілі – це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних перемінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження. Зростання або зменшення економічної перемінної визначається проміжною ціллю грошово-кредитної політики та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон’юнктури, як проміжної цілі, необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса зростала, а процентні ставки – знижувалися. За показник грошової маси вибираються базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному розпорядженні центрального банку.

Залежно від економічних перемінних та пов’язаних з ними тактичних цілей, визначаються методи грошово-кредитної політики. Вибір методів та інструментів грошово-кредитної політики є прерогативою центрального банку. У цьому полягає одна з найважливіших відмінностей тактичних цілей від проміжних і стратегічних цілей грошово-кредитної політики.

Хоча регулятивні заходи грошово-кредитної політики здійснюються безпосередньо в грошово-кредитній сфері, її ефект не обмежується цією сферою, а проявляється також у реальній економіці, завдяки впливу монетарних змін на виробництво, інвестиції, зайнятість тощо. Тому грошово-кредитна політика, по суті, є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. За механізмом дії та характером впливу на реальну економіку, вона найбільш чітко вписується в кон’юнктурну політику.

Головним завданням кон’юнктурної політики є забезпечення рівномірного розвитку економіки через згладжування коливань у кон’юнктурних процесах, з метою досягнення загальноекономічної рівноваги. Таке згладжування може забезпечуватися методами як грошово-кредитної, так і фіскальної політики, або ж обома одночасно. Механізм взаємозв’язку грошово-кредитної та фіскальної політики, як складової кон’юнктурної політики, показано на рис. 1.1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.1 – Взаємозв’язок грошово-кредитної

та фіскальної політики в межах кон’юнктурної політики

 

Взаємозв’язок методів фіскальної та грошово-кредитної політики виявляється передусім у спільності цілей окремих їхніх груп. Так, пожвавлення ринкової кон’юнктури через збільшення сукупного попиту може бути забезпечене двома методами грошово-кредитної політики (зниженням облікової ставки та збільшенням пропозиції грошей) і двома методами фіскальної політики (зростанням бюджетних видатків та скороченням податків). Стримування ринкової кон’юнктури досягається зменшенням сукупного попиту під впливом тих самих чотирьох методів, але протилежного спрямування.

Крім спільності цілей, взаємозв’язок між методами фіскальної та грошово-кредитної політики виявляється також у зв’язках механізмів їхньої дії. Так, зниження облікової ставки у складі грошово-кредитної політики зумовлює відносне зростання дохідності державних цінних паперів та збільшення надходжень до бюджету від їх реалізації. Це, в свою чергу, сприяє зростанню бюджетних видатків або ж скороченню рівня оподаткування, як факторів впливу на ринкову кон’юнктуру з боку фіскальної політики.

Подібний зв’язок можна виявити між механізмами взаємодії решти методів кожної цільової групи.

Грошово-кредитна політика – одна з головних складових системи державного регулювання ринкової економіки. Ця обставина сама по собі свідчить про надзвичайно важливу роль грошово-кредитної політики, оскільки нормальний розвиток ринкового суспільства неможливий без відповідного коригування економічних процесів з боку держави. Дане положення світова економічна думка визнає як незаперечне, дискусії ведуться лише щодо ступеня такого коригування.

Водночас грошово-кредитна політика є не просто однією із складових регулятивної системи держави, а її ключовим елементом з огляду на результативність, ефективний вплив на економіку. Держава може регулювати основні економічні процеси і немонетарними заходами (адміністративними, фіскальними тощо) і шляхом домагання прийнятних результатів, особливо на короткострокових проміжках часу. Про це красномовно свідчить досвід Радянського Союзу та інших країн із командно-адміністративною системою господарювання. Однак широке застосування адміністративних методів, стримує ринкові процеси, позбавляє економіку внутрішньої здатності до саморегуляції, робить її повністю залежною від вольових рішень державних структур, тобто неринковою. Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутність економіки і забезпечити достатню урегульованість її ззовні, як того вимагає розвиток суспільства на демократичних засадах.

Крім того, застосування методів грошово-кредитної політики сприяє посиленню здатності ринкової економіки до саморегуляції, підвищенню ефективності механізму її здійснення, завдяки нейтралізації монетарними заходами окремих недоліків, внутрішньо властивих ринковій економіці. Йдеться, насамперед, про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості та цін. Тільки у разі проведення відповідної грошово-кредитної політики (рестрикції чи експансії), вдається згладити циклічні коливання і стабілізувати на прийнятному рівні основні економічні індикатори, передусім рівень цін та інфляцію. Така стабілізація є необхідною передумовою успішного функціонування всього ринкового механізму.

Завдяки стабілізаційній здатності грошово-кредитна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу – під час виходу з депресії, гальмування економічного спаду, запобігання кризи надвиробництва. Залежно від завдань загальноекономічної політики держави, центральний банк відповідними монетарними заходами має можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів.

 

1.10. Інструменти грошово-кредитної політики

 

Використання механізму управління та регулювання до грошової маси в сучасних умовах вимагає застосування економіко-математичних методів аналізу, прогнозування стану та перспектив грошового обороту, його взаємозв’язок з відповідними макроекономічними показниками.

Грошово-кредитна політика центрального банку базується на аналізі динаміки основних макроекономічних показників, їхнього взаємозв’язку та закономірностей взаємного впливу. Основою політики є здійснення контролю за станом сукупної маси в країні, її структурою, динамікою приросту та чинниками, що її визначають. Механізм регулювання грошово-кредитного ринку включає методи та інструменти впливу на операції, які здійснюють кредитні інститути, конкретні форми контролю й управління стосовно динаміки грошової маси, процентних ставок, ліквідності та кредитоспроможності банків на макро- та мікрорівні.

В основу реалізації грошово-кредитної політики багатьох країн було покладено так званий принцип “компенсаційного регулювання”, який базується на поєднанні двох протилежних комплексів заходів, що застосовуються на різних фазах економічного циклу. Це політика грошово-кредитної рестрикції (політика “дорогих грошей”) та політика грошово-кредитної експансії (політика “дешевих грошей”). Перший комплекс заходів застосовують з метою зниження попиту на гроші у фазі пожвавлення, а другий – з метою підвищення попиту на гроші в кризовій фазі економічного циклу.

Центральний банк, при проведенні грошово-кредитної політики, використовує комплекс методів та інструментів, які поділяються за:

1)   формою впливу (прямі і непрямі);

2)   безпосередніми об’єктами впливу (грошова маса чи її окремі структурні елементи);

3)   характером параметрів, які встановлюються в ході регулювання (кількісні та якісні).

Як вже було зазначено, за формою впливу методи та інструменти грошово-кредитної політики поділяються на прямі (адміністративні чи директивні) та непрямі (економічні або опосередковані). До адміністративних методів належать прямі обмеження (ліміти) чи заборони, що встановлюються центральним банком щодо кількісних та якісних параметрів діяльності банків. Використання адміністративних методів зумовлює застосування таких інструментів:

-   механізми готівкової емісії;

-   встановлення квот на окремі види пасивних та активних операцій;

-   введення стель (або лімітів) на видачу різних категорій позик та на залучення кредитних ресурсів;

-   обмеження споживчого кредиту;

-   обмеження на відкриття філій і відділень;

-   лімітування розмірів комісійних винагород, тарифів за надання різних видів послуг; процентних ставок;

-   визначення переліку операцій, які комерційні банки мають право здійснювати та видів забезпечення, а також видачу ліцензій на окремі види операцій.

Найбільш широко прямі методи державного регулювання грошового обігу застосовуються в країнах з перехідною економікою чи слабо розвиненою фінансово-кредитною системою. Та необхідно зауважити, що застосування прямих методів впливу грошово-кредитної політики може бути ефективним лише на певних періодах економічного розвитку. Довгострокове їх використання призводить до того, що фінансово-кредитні інститути пристосовуються до їхнього впливу і сам вплив не тільки втрачає ефективність, але й породжує негативні наслідки та протиріччя.

У країнах з розвиненою ринковою системою застосування адміністративних методів реалізується на основі прийняття відповідних законодавчих актів, дія яких має довгостроковий характер. Вони використовуються, як правило, в період реформування кредитної системи чи зміни політики центрального банку. Часте їхнє застосування має дестабілізуючий вплив на діяльність грошово-кредитного ринку.

Найбільш широко використовуються такі методи адміністративного впливу, в якості регулювання рівня відсоткових ставок, обсягів кредитів, напрямків використання портфельних інвестицій. Адміністративне регулювання процентних ставок за своєю сутністю є обмеженням центральним банком обсягів кредитів, що надаються комерційним банкам. З метою стримування надмірної кредитної експансії, центральні банки можуть встановлювати так звані “кредитні стелі”, тобто граничні суми кредитування, а також здійснювати контроль за дотриманням встановлених нормативів. Сьогодні, як правило, кредитні стелі встановлюються відповідно до конкретних банків. Портфельні обмеження зобов’язують комерційні банки інвестувати частину своїх ресурсів у державні цінні папери, що також є заходом адміністративного впливу на грошову пропозицію.

Важливе місце в адміністративному регулюванні кредитної системи займає селективна кредитна політика, що зумовлює пріоритетне кредитування окремих галузей економіки. Найбільш ефективна така політика для країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою, де одним з основних економічних завдань є структурна перебудова економіки. Так, у деяких країнах, що розвиваються, від 20 до 80 % кредитних ресурсів спрямовується на фінансування певних галузей.

Основними методами механізму селективної кредитної політики є:

-   встановлення кількісних параметрів на кредити, які спрямовуються в пріоритетні галузі;

-   створення спеціальних кредитно-фінансових установ, які здійснюють кредитування пріоритетних галузей з більш низькими процентними ставками;

-   надання пільг окремим банківським інститутам, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей економіки.

Економічні методи регулювання банківських операцій та сукупного грошового обігу використовують в основному непрямий, опосередкований вплив і не передбачають встановлення прямих заборон або лімітів. Виділяють три основних групи економічних методів управління: податкові, нормативні та корегуючі.

Застосування податкових методів є прерогативою Міністерства фінансів. Знаючи нормативи оподаткування та виходячи з аналізу власних фінансових ресурсів, кожен банк обирає найбільш вигідні види операцій.

Нормативні методи впливу характеризуються використанням системи нормативів і коефіцієнтів, якими можуть бути: відрахування у фонд регулювання кредитних ресурсів, коефіцієнти ліквідності, а також інші види відрахувань та коефіцієнтів, що є обов’язковими до виконання та встановлюються у вигляді нормативів відповідними постановами центрального банку. Періодичний перегляд і корегування нормативів дозволяє впливати на банківські операції залежно від конкретної ситуації. Але необхідно зазначити, що швидкість впливу і ефективність застосування нормативів може проявитися через відносно тривалий період.

До корегуючих методів діяльності банківських інститутів належить облікова ставка та норми резервів і операції на відкритому ринку. Дані методи полягають у встановленні центральним банком діючих у межах всієї банківської системи країни показників обов’язкової норми резерву та облікової ставки. Центральний банк також може проводити операції на відкритому ринку з цінними паперами, що впливають на норми резервів і змінюють кредитоспроможність комерційних банків.

У кожній державі резервні вимоги, з погляду закону, полягають у тому, що комерційні банки чи інші депозитні інститути зобов’язані розміщувати в центральному банку мінімальну суму своїх резервів на окремому рахунку. Їм ставиться умова, що ці кошти не можуть бути задіяні в кредитній чи іншій інвестиційній діяльності банків, а можуть використовуватись лише як резерв. Банки свідомо здійснюють цю операцію, незважаючи на зменшення їхньої прибутковості.

Обов’язкові (мінімальні) резерви – це безпроцентні вклади комерційних банків у центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських зобов’язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятися до всіх банківських пасивів або тільки до окремих видів банківських зобов’язань.

Обов’язкові резерви за своєю сутністю є показником кредитної мультиплікації, який визначає рівень “затухання” коливань депозитної емісії, що виникає після переказу коштів з рахунків комерційних банків. За допомогою цього інструменту центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії.

Обов’язкові резерви створюють своєрідну систему захисту інтересів вкладників банку, вони підвищують ступінь надійності та ліквідності комерційного банку.

В усіх європейських країнах резервні вимоги вводилися з метою управління ліквідністю банківської системи. В наш час ставиться більш конкретна мета – використати обов’язкові резерви для грошово-кредитного регулювання довгострокових проблем стабілізації грошового обігу та боротьби з інфляцією.

У країнах зі стабільною економікою, високим ступенем розвитку ринкових відносин, високорозвиненою банківською системою не виникає необхідності регулювати банківську діяльність за допомогою названого механізму, тому обов’язкові резерви в управлінні грошово-кредитним ринком відіграють незначну роль.

Зміна норми обов’язкових резервів впливає на надлишкові резерви і відповідно на кредитоспроможність банку.

Зменшення обов’язкової резервної норми переводить частину обов’язкових резервів у надлишкові, і цим самим збільшує кредитні ресурси банку і створює додаткову грошову масу в обігу. Оскільки надлишкові резерви є основою збільшення грошової пропозиції комерційними банками шляхом кредитування, очікується, що пропозиція грошей у країні зросте. Збільшення грошової пропозиції понизить процентну ставку, викликавши ріст інвестицій і збільшення ВВП.

Якщо обов’язкові резерви зростають, зменшуються надлишкові резерви. Підвищення резервної норми збільшує кількість необхідних резервів, що повинні тримати банки. Або банки загублять надлишкові резерви, знизивши свою спроможність створювати гроші шляхом кредитування, або ж вони врахують свої резерви недостатніми і будуть змушені зменшувати свої чекові рахунки, а отже і, грошову пропозицію.

Таким чином, центральний банк періодично змінює норму обов’язкових резервів, залежно від ринкової ситуації й типу своєї політики. За рестрикційної політики він, відповідно, зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що спричиняє зменшення грошової маси в обороті та збільшує процент за користування банківськими позиками. Експансіоністська політика, передбачає протилежне, а саме зниження норм обов’язкових резервів, внаслідок чого більша частина ресурсів залишається в розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку (рис. 1.2).

           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.2 – Механізм дії норм обов’язкових резервів

 

Важливе місце серед інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів, які використовуються центральним банком країни в ринкових умовах господарювання, належить політиці облікової (відсоткової) ставки, яка може слугувати одним із найважливіших важелів управління грошово-кредитними відносинами всього суспільства на макроекономічному рівні.

Зміст політики облікової ставки полягає у змінах процента за позиками, котрі центральний банк надає комерційним банкам, що позначається на можливостях комерційних банків надавати кредити. Поняття облікової ставки історично пов’язане з діяльністю центрального банку з переврахування (переобліку) векселів, наданих комерційними банками з метою відновлення ресурсів, вкладених в оборот капіталів підприємств. Тепер зміст цих операцій, як правило, розглядається в ширшому контексті та включає не лише купівлю векселів (обліковий кредит) чи позики під заставу цінних паперів (ломбардний кредит), а й процес надання центробанком усіх різновидів кредитів комерційним банкам. Тому облікову ставку можна розглядати як основну (базову) норму процента, що стягується центральним банком при наданні позичок усім іншим банківським установам країни.

Отже, цей інструмент пов’язаний з функцією центрального банку, що називається функцією “кредитора в останній інстанції”. Остання полягає в тому, що обліковий кредит надається у порядку переобліку комерційних векселів, а ломбардний – під заставу цінних паперів.

У визначенні рівня відсоткової ставки НБУ може обирати такий її рівень, який найбільше відповідає існуючій ситуації у грошово-кредитній сфері. Але спрямування зміни облікової ставки центрального банку результат залежить від типу грошово-кредитної політики (рестрикційного чи експансивного), що реалізується в певний період, а також від регулятивного процесу, спрямованого на обмеження чи розширення кредитних можливостей банківської системи країни.

Проводячи політику “дорогих грошей”, центральний банк прагне зменшити обсяг рефінансування кредитних установ, а тому підвищує облікову ставку. Позики центрального банку для комерційних банків стають дорожчими, дорожчають і кредити, які надаються комерційними банками. В результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку та гальмується зростання виробництва, оскільки знижується попит господарюючих суб’єктів на дорогі банківські позики, а отже, обмежуються й інфляційні тенденції.

При політиці “дешевих грошей” метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування, у зв’язку з чим облікова ставка знижується. Це стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного зростання та пожвавленню ділової активності в країні (рис. 1.3).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.3 – Механізм реалізації політики

облікової ставки центрального банку

 

Рівень облікової ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів, оскільки підвищення ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні папери та зниження їхньої ринкової вартості, а зниження ставок – навпаки. Крім того, підвищення ставки сприяє потраплянню в країну іноземних капіталів, що призводить до зростання обмінного курсу національної валюти.

Певним орієнтиром для комерційних банків є зміна облікової ставки, що свідчить про перехід центрального банку до нової грошово-кредитної політики і стимулює комерційні банки вносити корективи у процентні ставки щодо власних кредитів. Проте такий метод грошово-кредитної політики є недостатньо ефективним, оскільки охоплює лише ті комерційні банки, які мають потребу в кредитах центрального банку. Тому зміною облікової ставки, як інструментом грошово-кредитної політики, центральний банк найчастіше користується у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.

Ще одним інструментом грошово-кредитної політики є операції центрального банку на відкритому ринку. Традиційно центральні банки країн Європи проводять політику відкритого ринку, переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належать купівля центральними банками цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо у емітента. Такі операції є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах (зокрема у Німеччині) вони заборонені законом. Отже, під політикою операцій на відкритому ринку розуміють купівлю та продаж центральним банком цінних паперів на вторинному ринку за власний рахунок.

Цей інструмент, крім того, що використовується для регулювання ліквідності банківської системи, як зазначалось вище, застосовується ще для впливу на рівень ринкових відсоткових ставок.

Здійснення центральними банками операцій з купівлі-продажу цінних паперів з власного портфеля безпосередньо позначається на кредитних можливостях банківської системи в цілому. Так, при проведенні обмежувальної грошово-кредитної політики, центральний банк, з одного боку, продає на ринку цінні папери (зменшує власний портфель), списуючи відповідні суми коштів з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. З іншого боку, експансивна, розширювальна монетарна політика вимагає від нього купівлі цінних паперів у комерційних банків, що підвищує величину їх ресурсної бази та дозволяє збільшувати обсяг грошей в обігу (грошову базу) та обсяг кредитних операцій, стимулюючи тим самим пожвавлення господарської кон’юнктури (рис. 1.4).

За допомогою здійснення операцій на валютному ринку, центральний банк може здійснювати регулювання грошової маси в обігу, підтримуючи відповідну стабільність національної валюти.

Купівля центральним банком національної валюти і відповідний продаж зарубіжних активів на зовнішньому валютному ринку веде до рівнозначного зменшення його запасів та грошової маси. Продаж центральним банком зарубіжного активу не відрізняється від продажу на відкритому ринку державної облігації, який веде до відповідного зменшення грошової маси. Отже, продаж зарубіжних активів також спричиняє рівнозначне падіння грошової маси.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що купівля центральним банком зарубіжних активів, які оплачені продажем національної валюти, як і купівля на відкритому ринку, призведе до збільшення грошової маси.

 

           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.4 – Механізм грошово-кредитного регулювання

через операції на відкритому ринку

 

Таким чином, продаж центральним банком національної валюти для купівлі зарубіжних активів на зовнішньому валютному ринку призводить до рівнозначного збільшення міжнародних резервів банку і грошової маси.

Це втручання, за якого центральний банк дозволяє купівлю або продаж національної валюти, що впливає на грошову масу, називається нестерилізованою валютною інтервенцією. Що відбувається, коли центральний банк не хоче купувати або продавати національну валюту, щоб впливати на грошову масу? Тоді доводиться протистояти впливові валютної інтервенції проведенням нейтралізуючої операції на відкритому ринку державних облігацій. Валютна інтервенція з нейтралізуючою операцією на відкритому ринку, що залишає грошову масу незмінною, називається стерилізованою валютною інтервенцією.

Нестерилізована інтервенція, за якої продається національна валюта для купівлі зарубіжних активів, веде до:

1) приросту міжнародних резервів;

2) збільшення пропозиції грошей;

3) знецінення національної валюти.

Якщо національна валюта купується через продаж зарубіжних активів, спостерігаються такі явища як:

1) зменшення валютних резервів;

2) зменшення пропозиції грошей;

3) поцінування національної валюти.

Стерилізовані ж інтервенції центрального банку мають незначний вплив на валютний курс.

Виступаючи на валютному ринку в ролі покупця, центральний банк випускає в обіг додатковий обсяг національних грошей і за них придбає іноземну валюту, а виступаючи в ролі продавця іноземної валюти, вилучає кошти в національній валюті з обігу. Але для здійснення таких операцій та забезпечення їхньої ефективності необхідно мати відповідні повноваження та достатній розмір валютних резервів.

 

1.11. Валютна політика. Валютне регулювання і контроль

 

Економічні, політичні та культурні зв’язки між різними країнами опосередковуються рухом грошових коштів, пов’язаних з оплатою товарів і послуг, ввезенням і вивезенням капіталу. Цей рух коштів у міжнародних зв’язках визначає зміст валютних відносин. Зрозуміло, що глобалізація економічних процесів, поглиблення міжнародного поділу праці, формування світового ринку та інтегрування національних господарств у світову економічну систему визначають істотне зростання ролі валютних відносин, а відтак і підвищують значення відповідних функцій держави з їх регулювання, що на практиці здійснюється у формі відповідної валютної політики.

Валютна політика – це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Зміст стратегічних завдань валютної політики визначає її як органічну складову економічної політики держави в цілому. Стратегічними завданнями валютної політики є:

1) забезпечення стійкого економічного зростання;

2) підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції);

3) сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття);

4) забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги (тобто рівноваги платіжного балансу країни).

Незважаючи на те, що валютна політика є невід’ємною складовою макроекономічної політики держави загалом, вона має і цілий ряд своїх специфічних завдань, котрі визначають її роль саме у регулюванні валютної сфери економічних відносин. Такими специфічними завданнями валютної політики, зокрема, є:

-  забезпечення стабільного функціонування внутрішнього валютного ринку країни і недопущення кризових та спекулятивних явищ;

-  сприяння нормальній організації грошового обігу в країні для забезпечення товарообмінних операцій у зовнішньоекономічній сфері;

-  створення адекватних правових умов організації валютних відносин для розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання і припливу іноземних інвестицій;

-  підтримання стабільного рівня обмінного курсу національної валюти на грошовому ринку й забезпечення належної купівельної спроможності національної грошової одиниці;

-  оперативне регулювання сальдо платіжного балансу для своєчасного погашення зовнішньої заборгованості;

-  лібералізація або обмеження можливостей суб’єктів господарювання у здійсненні валютних операцій залежно від загальних цілей економічної політики держави.

Важливе значення для розуміння сутності і цілей валютної політики має поділ її на два основні види: поточну (короткострокову) і структурну (довгострокову).

Поточна валютна політика – це сукупність регулятивних заходів центрального банку щодо оперативного повсякденного впливу на динаміку обмінного курсу, кон’юнктуру валютного ринку, обсяги валютних операцій у країні.

Основними цілями поточної валютної політики є забезпечення рівноваги платіжного балансу, стабільного рівня валютного курсу та створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності. Дані цілі передбачають вплив центрального банку на ті операції економічних агентів, котрі вони проводять на валютному ринку країни. Отже, саме функціонування валютного ринку є основним об’єктом впливу поточної валютної політики центрального банку.

Валютний ринок – це система економічних відносин, пов’язаних із купівлею-продажем іноземних валют та платіжних документів, виражених в іноземних валютах. Валютний ринок виконує в економіці кожної країни цілий ряд важливих функцій, а саме: 1) своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; 2) диверсифікацію валютних резервів; 3) страхування валютних ризиків; 4) отримання прибутку учасниками ринку у формі різниці курсів валют; 5) надання й отримання кредитів для міжнародних торговельних операцій. Важливе значення вказаних функцій для забезпечення нормальних умов зовнішньоекономічної діяльності визначає об’єктивну потребу в проведенні поточної валютної політики, спрямованої на державне регулювання системи відносин, які складаються на валютному ринку. Суб’єктами цього ринку є, по суті, всі учасники економічних відносин, котрі здійснюють валютні операції.

Під валютними операціями слід розуміти всі операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, у тому числі операції з використання валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, а також операції, пов’язані з перевезенням, переказуванням і пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей. Іншими словами, повсякденний рух валютних цінностей між учасниками економічних процесів, є об’єктом регулятивного впливу поточної валютної політики держави.

Що стосується стратегічних завдань у сфері валютних відносин, то на їх вирішення спрямована структурна валютна політика.

Структурна валютна політика – це сукупність заходів міждержавного регулювання валютних відносин, спрямованих на забезпечення довгострокових структурних змін у світовій валютній системі. Спрямованість цих змін визначає такі найважливіші елементи світової валютної системи, як роль золота і резервних валют у міжнародних розрахунках, режими валютних курсів і паритетів, механізми вирівнювання платіжних балансів, функції міжнародних валютно-кредитних організацій.

Досягнення зазначених завдань забезпечується через дві ключові форми практичної реалізації валютної політики, якими є валютне регулювання та валютний контроль.

Валютне регулювання – це діяльність держави в особі уповноважених нею органів, що передбачає проведення законодавчих, економічних та організаційних заходів, котрі визначають порядок здійснення операцій з валютними цінностями на території країни. Фактично валютне регулювання охоплює цілий комплекс важелів, які дають змогу державі регламентувати всі види операцій з валютними цінностями, здійснювані суб’єктами ринку.

Основними завданнями валютного регулювання є:

-   захист національної валюти, що передбачає мінімізацію зовнішніх і внутрішніх факторів впливу на її купівельну спроможність;

-   установлення оптимального режиму обмінного курсу національної валюти, спроможного збалансувати інтереси експортерів та імпортерів задля ефективної участі країни у міжнародному поділі праці;

-   регламентація порядку використання іноземної валюти суб’єктами валютного ринку країни, що визначає динаміку його кон’юнктури, а відтак і стан обмінного курсу;

-   захист прав власності на валютні цінності, що є необхідною умовою ефективного руху валютного капіталу та розвитку валютного ринку країни;

-   визначення статусу національної валюти, що передбачає встановлення відповідного режиму її конвертованості для забезпечення стратегічних завдань розвитку національної економіки та її участі у світовому господарстві.

Залежно від виду використовуваних державою інструментів, валютне регулювання може бути прямим або опосередкованим.

Пряме валютне регулювання – це сукупність законодавчих та нормативно-правових актів, а також адміністративних дій органів державної влади, що визначають порядок проведення операцій з валютними цінностями.

Опосередковане валютне регулювання передбачає використання економічних важелів впливу на поведінку суб’єктів валютного ринку шляхом забезпечення виникнення у них економічної зацікавленості у проведенні тих чи інших валютних операцій.

Національний банк України в нашій країні є головним виконавчим органом валютного регулювання, що видає нормативні акти у сфері валютної політики держави та використовує сукупність інструментів для впливу на валютні операції суб’єктів ринку.

Основним засобом, який забезпечує ефективність здійснюваного валютного регулювання, є валютний контроль.

Валютний контроль – це сукупність заходів, спрямованих на забезпечення виконання встановлених державою законів, норм і правил проведення валютних операцій. Згідно чинного законодавства України, всі валютні операції за участю резидентів і нерезидентів, підлягають валютному контролю, який має певні завдання:

-  визначення відповідності здійснюваних валютних операцій чинному законодавству та наявності необхідних для цього ліцензій;

-  перевірка виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язань щодо продажу валюти на внутрішньому валютному ринку;

-  перевірка обґрунтованості здійснюваних платежів в іноземній валюті;

-  перевірка повноти та об’єктивності обліку і звітності за валютними операціями суб’єктів господарювання;

-  перевірка зобов’язань щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України.

Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, визначених чинним законодавством.

2   ЗАВДАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

2.1. Вимоги до виконання контрольної роботи

 

Згідно з навчальним планом, студенти заочної форми навчання виконують контрольну роботу. Перед її виконанням студент має детально вивчити лекційний матеріал з курсу “Центральний банк та грошово-кредитна політика”, підібрати відповідну навчальну, методичну та спеціальну літературу за рекомендованим списком (а також самостійно підібраною) і ознайомитись з нормативно-правовою базою.

При виконанні контрольної роботи необхідно дотримуватись таких вимог:

-  теоретичні питання та умову задачі вибираються студентом згідно відповідного варіанту контрольної роботи і наводяться перед відповіддю та розв’язком;

-  при висвітленні теоретичних питань є обов’язковим використання статистичного матеріалу;

-  розв’язок задач має супроводжуватись поясненням, а при необхідності формулами, посиланнями на нормативно-правову базу: закони, постанови, інструкції тощо;

-  контрольна робота повинна бути охайно оформленою, розбірливо написана без скорочення слів (крім загальноприйнятих);

-  сторінки роботи повинні бути пронумеровані (нумерація наводиться у правому нижньому куті листа), а також мати поля для зауважень;

-  в кінці контрольної роботи наводиться список використаної студентом літератури, згідно встановлених вимог;

-  робота може бути написана від руки або виконана з допомогою технічних засобів, має бути підписана студентом із зазначенням дати її виконання.

При неповному та неправильному виконанні контрольної роботи, недотриманні умов вибору варіанту і порушенні інших вимог контрольна робота не зараховується.

Існує певна методика вибору номера варіанта контрольної роботи. Так, останні дві цифри номера залікової книжки діляться на 30. Неподільний залишок визначає номер варіанта контрольної роботи.

Наприклад, номер залікової книжки 990194. Останні дві цифри ділимо на 30  Таким чином, неподільним залишком є 14, отже номер варіанта контрольної роботи – 4. Якщо ж останні дві цифри номера залікової книжки діляться без залишку на 30 (наприклад, 60), то номером варіанту контрольної роботи буде число 30.

 

 

2.2. Варіанти контрольних робіт

 

Варіант 1

1.   Завдання, функції й операції центральних банків.

2.   Поняття державного боргу, його вплив на економіку країни. Обслуговування державного боргу.

Задача. Визначити величину грошового мультиплікатора та величину пропозиції на грошовому ринку, використовуючи наступні дані станом на початок 2004 року:

– готівка та депозити до запитання – 48580 млн грн,

– готівка та банківські резерви (грошова база) – 32520 млн грн.

 

Варіант 2

1.   Правовий статус НБУ, згідно Конституції та законів України. Керівні органи Центрального банку.

2.   Система “САМЕL” як модель визначення рейтингової оцінки діяльності банків.

Задача. За наведеними даними розрахувати нормативи:

-   максимальний розмір кредитів, гарантій, поручительств виданих одному інсайдеру Н9;

-   максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій, поручительств виданих інсайдерам Н10;

-   інвестування в цінні папери окремо за кожною установою Н11;

-   загальну суму інвестування Н12;

Порівняти отриманні значення з нормативними, зробити висновки.

 

Показник      

Одиниця виміру,

тис. грн

Норматив платоспроможності Н2,%       

8,5

Активи, зважені за ступенем ризику       

333540,3

Кредити, надані компанії А          

1000

Кредити, надані компанії Б           

1150

Сукупна заборгованість за кредитами всіх інсайдерів банку   

10940

Кошти, інвестовані в придбанні цінних паперів компанії С   

2590

Кошти, інвестовані в придбанні цінних паперів компанії Д   

1710

Сума цінних паперів в портфелі банку на інвестування та вкладень в капітал інших компаній   

12532

Варіант 3

1.   Принципи побудови структури Національного банку України.

2.   Заходи впливу, які застосовуються НБУ при порушенні комерційними банками банківського законодавства.

Задача. За наведеними даними визначити регулятивний капітал банку і порівняти з нормативним значенням.

Основний капітал банку – 250 млн грн.

Розрахункова сума резерву, який повинен бути сформований протягом поточного року – 24 млн грн.

Фактично сформований резерв на можливі втрати за кредитами – 20 млн грн.

Додатковий капітал – 180 млн грн.

Субординований капітал – 65 млн грн.

Відвернення – 15 млн грн.

Основні засоби – 150 млн грн.

 

Варіант 4

1.   Повноваження та операції правління НБУ.

2.   Суть рефінансування. Операції НБУ на ринку державних облігацій.

Задача. За наведеними даними визначити і розрахувати:

-   розмір регулятивного капіталу Н1;

-   норматив співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3);

-   норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій, поручительств наданих інсайдерам Н10;

-   норматив загальної суми інвестування Н12.

Порівняти отриманні значення з нормативними.

 

Показник      

Одиниця виміру,

млн грн

Основний капітал банку    

147

Додатковий капітал банку 

93

Відрахування           

19

Загальні активи банку        

2772

Позабалансові інструменти           

35,3

Сформовані резерви           

41,9

Сукупна заборгованість щодо всіх інсайдерів    

83,7

Цінні папери на продаж та інвестування і вкладення у капітал інших установ       

128,4

Варіант 5

1.   Департаменти та самостійні управління центрального апарату НБУ і установи НБУ.

2.   Касове виконання державного бюджету.

Задача. Розрахувати нормативи платоспроможності (Н2), короткострокової ліквідності (Н6), загального інвестування (Н12). Порівняти отримані значення з нормативними, зробити висновки.

 

Показник      

Одиниця виміру,

млн грн

Регулятивний капітал банку         

138,5

Ліквідні активи       

13,9

Короткострокові зобов’язання      

67,4

Сформовані резерви           

372,6

Позабалансові інструменти           

239,6

Активи, зважені за ступенем ризику       

1375

Сума вкладень на продаж та інвестиції і вкладень в статутні фонди інших установ           

59,7

 

Варіант 6

1.  Емісійна функція центрального банку України, його операції в рамках її реалізації.

2.  Обслуговування зовнішнього боргу.

Задача. За наведеними даними визначити вплив зміни норми обов’язкових резервів на розвиток економіки України.

 

Показник      

Рік

попередній   

поточний

Грошова база, млрд грн      

12,0    

16,8

Грошова маса (М3), млрд грн        

22,0    

32,1

Норма обов’язкового резервування, %    

17,0    

15,0

 

Варіант 7

1.   Організація емісійно-касової роботи в установах НБУ.

2.   Порядок розрахунку і економічна інтерпретація нормативів капіталу.

Задача. За даними таблиці розрахувати значення норми обов’язкових резервів, знайти фактичний грошовий мультиплікатор, визначити вплив змін даних показників на економіку України.

 

Показник      

Рік

попередній   

поточний

Грошова база, млрд грн      

12,0    

16,8

Грошова маса (М3), млрд грн        

22,0    

32,1

Мультиплікатор нормативний      

5,88    

6,67

Варіант 8

1.  Прогнозування та облік касових оборотів.

2.  Порядок розрахунку та економічна інтерпретація нормативів ліквідності.

Задача. У сукупному грошовому обороті країни грошова маса по агрегату М3 складає 25 млрд грн, готівка в обігу – 10 млрд грн, резерви комерційних банків – 4,5 млрд грн. Яка фактична здатність кредитної системи множити грошову масу. Охарактеризуйте ситуацію, що склалася в економіці країни, якщо норма обов’язкового резервування – 15 %.

 

Варіант 9

1.   Обіг електронних грошей. НСМЕП.

2.   Порядок розрахунку та економічна інтерпретація нормативів ризику.

Задача. Визначити величину грошового попиту (МD), якщо рівень цін становить 1,11, гривня тричі за рік брала участь в обороті, ВНП склав 200 млрд грн, а монетарний базис – 15 млрд грн. Визначити і порівняти значення фактичного і нормативного мультиплікаторів, якщо грошова пропозиція – 60 млрд, а норма обов’язкового резервування – 14 %.

 

Варіант 10

1.  Принципи організації готівкового обігу в позабанківській системі.

2.  Визначення та структура платіжного балансу країни.

Задача. Якщо норма резервів, яка встановлена НБУ комерційним банкам 10 %, то як використовують банки свою потенційну здатність множити грошову масу, якщо коефіцієнт готівки до вкладів 0,2, а резервів до вкладів – 0,1? Що необхідно зробити НБУ для реального збільшення грошової пропозиції?

 

Варіант 11

1.   Необхідність, суть та завдання банківського нагляду.

2.   Характеристика операцій РЕПО.

Задача. На початок року у сукупному грошовому обороті країни грошова маса М0 склала 10 млрд грн, М1 – 15 млрд грн, М2 – 22 млрд грн, М3 – 23 млрд грн. Монетарний базис склав 12 млрд грн. Визначити величину грошової пропозиції і фактичну здатність кредитної системи множити грошову масу, порівняти з нормативним значенням, якщо норма резервів, яка встановлена НБУ комерційним банкам 12 %.

Варіант 12

1.   Механізми реєстрації та ліцензування комерційних банків.

2.   Валютна політика держави, її суть та вплив на економіку країни.

Задача. За наведеними даними розрахувати нормативи:

-   платоспроможності Н2;

-   миттєвої ліквідності Н4;

-   великих кредитних ризиків Н8;

-   максимальний розмір кредитного ризику на одного контрагента Н7.

Порівняти отримані значення з нормативними, зробити висновки.

 

Показник      

Одиниця

виміру,

тис. грн

Каса   

30

Коррахунок у НБУ  

45

Загальна сума заборгованості за різними кредитами на одного контрагента

56

Регулятивний капітал        

295

Загальна сума “великих”  кредитів          

2630

Поточні рахунки клієнтів  

375

Загальні активи, зважені за ступенем ризику     

3600

 

Варіант 13

1.   Поняття, призначення економічних нормативів, контроль за їх виконанням.

2.        Повноваження НБУ у сфері валютного регулювання та контролю.

Задача. За наведеними даними розрахувати нормативи капіталу, отримані значення порівняти з нормативними:

 

Показник      

Одиниця

виміру,

млн грн

Загальні активи       

2900

Сформовані резерви           

356

Позабалансові інструменти           

233

Активи зважені за ступенем ризику        

1990

Капітал банку, не відкоригований на суму основних засобів 

195

Основний капітал   

169

Основні засоби        

240

Варіант 14

1.   Організація емісійно-касової роботи в установах банку.

2.   Суть та складові внутрішнього державного боргу.

Задача. Чи відповідає вимогам НБУ норматив адекватності капіталу Н2, якщо маємо наступні дані:

 

Показник      

Одиниця виміру,

тис. грн         

Відсоток

ризику

Регулятивний капітал банку         

6900   

–

Кошти у НБУ           

230     

0

Боргові цінні папери місцевих органів влади    

140     

20

Кошти в інших банках       

10500 

20

Кредити надані іншим клієнтам   

71800 

100

Сформовані резерви           

28310 

–

Позабалансові інструменти           

25345 

–

 

Варіант 15

1. Організація інкасації грошей та перевезення цінностей НБУ.

2. Складові державного зовнішнього боргу і його обслуговування.

Задача. Маса грошей в обігу протягом року становила 145,5 млрд грн, оборотність грошової одиниці – 7 разів за рік. Визначити суму цін товарів для реалізації та як ця сума зміниться, якщо число оборотів грошової одиниці збільшиться до 10 обертів за рік.

 

Варіант 16

1.   Функція центрального банку, як банку усіх банків.

2.   Золотовалютний резерв країни, його складові та призначення.

Задача. За наведеними даними розрахувати нормативи:

-  максимальний розмір кредитів, гарантій, поручительств, виданих одному інсайдеру Н9;

-  максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій, поручительств, виданих інсайдерам Н10;

-  інвестування в цінні папери окремо за кожною установою Н11;

-  загальної суми інвестування Н12;

Порівняти отримані значення з нормативними, зробити висновки.

 

Показник      

Одиниця виміру,

тис. грн

1         

2

Норматив платоспроможності Н2, %      

8,5

Активи, зважені за ступенем ризику       

403583,8

Продовження таблиці

1         

2

Кредити, надані компанії А          

1210

Кредити, надані компанії Б           

1391,5

Сукупна заборгованість за кредитами всіх інсайдерів банку   

13237,4

Кошти, інвестовані в придбанні цінних паперів компанії С   

3133,9

Кошти, інвестовані в придбанні цінних паперів компанії Д   

2069,1

Сума цінних паперів в портфелі банку на інвестування та вкладень в капітал інших компаній   

15163,7

 

Варіант 17

1.  Основні принципи банківського нагляду, що розроблені Базельським комітетом.

2.  Курсова політика НБУ.

Задача. За наведеними даними визначити регулятивний капітал банку і порівняти з нормативним значенням, якщо банк діє в межах області:

-  основний капітал банку – 362,5 млн грн;

-  розрахункова сума резерву, який повинен бути сформований протягом поточного року – 34,8 млн грн;

-  фактично сформований резерв на можливі втрати за кредитами 29 млн грн;

-  додатковий капітал 261 млн грн;

-  субординований капітал 94,2 млн грн;

-  відвернення 21,8 млн грн;

-  основні засоби 200 млн грн.

 

Варіант 18

1. Зміст і цілі грошово-кредитної політики.

2. Характеристика та методи надання ломбардних кредитів.

Задача. За наведеними даними розрахувати:

-   розмір регулятивного капіталу Н1;

-   норматив співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3);

-   норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій, поручительств наданих інсайдерам Н10;

-   норматив загальної суми інвестування Н12.

Порівняти значення з нормативними, зробити висновки.

 

Показник      

Одиниця виміру,

млн грн

1         

2

Основний капітал банку    

203

Продовження таблиці

1         

2

Додатковий капітал банку 

128,3

Відрахування           

26,2

Загальні активи банку        

3825,4

Позабалансові інструменти           

28,3

Сформовані резерви           

43,8

Сукупна заборгованість щодо всіх інсайдерів    

116

Цінні папери на продаж та інвестування і вкладення у капітал інших установ       

177,2

 

Варіант 19

1.   Місце грошово-кредитної політики в економічній політиці держави.

2.   Регулювання Нацбанком поточних валютних операцій.

Задача. Розрахувати нормативи платоспроможності (Н2), короткострокової ліквідності (Н6), загального інвестування (Н12). Порівняти отриманні значення з нормативними, зробити висновки.

 

Показник      

Одиниця виміру,

млн грн

Регулятивний капітал банку         

216

Ліквідні активи       

21,7

Короткострокові зобов’язання      

96,3

Сформовані резерви           

581,3

Позабалансові інструменти           

373,7

Активи, зважені за ступенем ризику       

2145

Сума вкладень на продаж та інвестиції і вкладень в статутні фонди інших установ           

93,1

 

Варіант 20

1.  Функція центрального банку як банку уряду, операції по її реалізації.

2.  Класифікація і характеристика інструментів грошово-кредитної політики.

Задача. За наведеними даними визначити вплив зміни норми обов’язкових резервів на розвиток економіки України.

 

Показник      

Рік

попередній   

поточний

Грошова база, млрд грн      

23,0    

30,8

Грошова маса (М3), млрд грн        

45,6    

64,5

Норма обов’язкового резервування, %    

14,0    

12,0

Варіант 21

1.  Інституційна основа грошово-кредитної політики.

2.  Політика обов’язкових резервних вимог.

Задача. За даними таблиці розрахувати значення норми обов’язкових резервів, знайти фактичний грошовий мультиплікатор, визначити вплив змін даних показників на економіку України.

 

Показник      

Рік

попередній   

поточний

Грошова база, млрд грн      

23,0    

30,8

Грошова маса (М3), млрд грн        

45,6    

64,5

Мультиплікатор нормативний      

7,14    

8,33

 

Варіант 22

1. Регламентація готівкового обігу в комерційних банках.

2. Процентна політика центрального банку, її особливості в Україні.

Задача. Якщо у сукупному грошовому обороті країни грошова маса по агрегату М3 складає 30 млрд грн, готівка в обігу – 12 млрд грн, резерви комерційних банків – 6,5 млрд грн, то якою буде фактична здатність кредитної системи множити грошову масу? Охарактеризуйте ситуацію, що склалася в економіці країни, якщо норма обов’язкового резервування – 15 %.

 

Варіант 23

1.  Методологія платіжного балансу.

2.  Операції НБУ на відкритому ринку.

Задача. Визначити величину грошового попиту (МD), якщо рівень цін становить 1,21, гривня тричі за рік брала участь в обороті, ВНП – 250 млрд грн, а монетарний базис – 17 млрд грн. Визначити і порівняти значення фактичного і нормативного мультиплікаторів, якщо грошова пропозиція дорівнює 70 млрд, а норма обов’язкового резервування – 13 %.

 

Варіант 24

1.  Суть та структура платіжного балансу країни.

2.  Державні цінні папери, їх види.

Задача. Якщо норма резервів, яка встановлена НБУ комерційним банкам 12 %, то як використовують банки свою потенційну здатність множити грошову масу, якщо коефіцієнт готівки до вкладів 0,3, а резервів до вкладів – 0,1? Що необхідно зробити НБУ для реального збільшення грошової пропозиції?

Варіант 25

1. Поняття та методи рефінансування комерційних банків.

2. Управління процентною ставкою та обсягами резервів комерційних банків.

Задача. На початок 2005 року у сукупному грошовому обороті країни грошова маса М0 склала 15 млрд грн, М1 – 15 млрд грн, М2 – 27 млрд грн, М3 – 30 млрд грн, монетарний базис – 14 млрд грн. Визначити величину грошової пропозиції і фактичну здатність кредитної системи множити грошову масу.

 

Варіант 26

1.   Поняття та необхідність банківських розрахунків.

2.   Інструменти грошово-кредитної політики.

Задача. За наведеними даними розрахувати нормативи:

-    платоспроможності Н2;

-    миттєвої ліквідності Н4;

-    великих кредитних ризиків Н8;

-    максимальний розмір кредитного ризику на одного контрагента Н7.

Порівняти отриманні значення з нормативними, зробити висновки.

 

Показник      

Одиниця виміру,

тис. грн

Каса   

60,3

Коррахунок у НБУ  

65,8

Загальна сума заборгованості за різними кредитами на одного контрагента

66

Регулятивний капітал        

325

Поточні рахунки клієнтів  

405,5

Загальні активи, зважені за ступенем ризику     

3667,5

 

Варіант 27

1.  Місце і роль НБУ на ринку державних облігацій.

2.      Впровадження і розвиток електронної системи розрахунків НБУ.

Задача. За наведеними даними розрахувати нормативи капіталу, отримані значення порівняти з нормативними.

 

Показник      

Одиниця виміру,

млн грн

1         

2

Загальні активи       

4582

Сформовані резерви           

696

Позабалансові інструменти           

439

Продовження таблиці

1         

2

Активи, зважені за ступенем ризику       

3144,2

Капітал банку, не відкоригований на суму ОЗ  

308

Основний капітал   

267

Основні засоби        

379,2

 

Варіант 28

1.  Роль центрального банку і комерційних банків в утворюванні грошової пропозиції.

2.  Особливості грошово-кредитної політики в Україні.

Задача. Чи відповідає вимогам НБУ норматив адекватності капіталу Н2, при наступних даних:

 

Показник      

Одиниця виміру,

тис. грн         

Відсоток ризику

Регулятивний капітал банку         

8970   

–

Кошти у НБУ           

299     

0

Боргові цінні папери місцевих органів влади    

182     

20

Кошти в інших банках       

13650 

20

Кредити надані іншим клієнтам   

93340 

100

Сформовані резерви           

36803 

–

Позабалансові інструменти           

32949 

–

 

Варіант 29

1.   Бюджетний дефіцит, державний борг та ефективність грошово-кредитної політики.

2.   Суть та необхідність формування обов’язкових резервів.

Задача. Визначити розмір грошової маси по агрегату М3, якщо розмір строкових внесків становить 70 млрд грн, М0 – 55 млрд грн, сума на поточних рахунках 25 % від М0. Розрахувати питому вагу агрегатів.

 

Варіант 30

1.   Загальна характеристика та механізм дії інструментів грошово-кредитного регулювання економіки.

2.   Система гарантування депозитів.

Задача. Визначити величину грошового попиту (МD), якщо рівень цін становить 1,32, гривня чотири рази за рік брала участь в обороті, ВНП склав 273 млрд грн, а монетарний базис – 16 млрд грн. Визначити і порівняти значення фактичного і нормативного мультиплікаторів, якщо грошова пропозиція склала 78 млрд, а норма обов’язкового резервування – 13,5 %.

1.      Україна Закони. Про банки і банківську діяльність : закон // Відомості Верховної Ради України. – 2001, № 5, 6.

2.      Україна Закони. Про Національний банк України : закон // Відомості Верховної Ради України. – 1999, № 29.

3.      Адамик Б. П. Центральний банк і грошово-кредитна політика : підручник / Б. П. Адамик. – Тернопіль : Карт-бланш, 2007. – 393 с.

4.      Вовчак О. Д. Банківський нагляд : навч. посібник / О. Д. Вовчак, О. І. Скаско, А. М. Стасів. – Львів : Новий світ-2000, 2005. – 472 с.

5.      Вступ до банківської справи / відп. ред. М. І. Савлук. – К. : Лібра. 1998. – 343 с.

6.      Гальчинський А. Теорія грошей : навч.-метод. посібник / А. Гальчинський. – К. : Основи, 1998. – 413 с.

7.      Грошово-кредитна політика в Україні / за ред. В. І. Міщенка. – К. : Т-во “Знання”, 2000. – 305 с.

8.             Коваленко В. В. Центральний банк і грошово-кредитна політика : навч. посібник / В. В. Коваленко. – К. : Знання України, 2006. – 332 с.

9.      Козюк В. В. Незалежність центральних банків : монографія / В. В. Козюк. – Тернопіль : Карт-бланш, 2003. – 244 с.

10.   Леончук І. Д. Операції центрального банку : навч. посібник / І. Д. Леончук. – К. : Алеута, 2005. – 143 с.

11.   Любунь О. С. Банківський нагляд : підручник / О. С. Любунь, К. Є. Раєвський. – К. : Центр навч. л-ри, 2005. – 416 с.

12.   Лютий І. О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки : монографія / І. О. Лютий. – К. : Атіка, 1999. – 240 с.

13.   Міщенко В. І. Центральні банки : організаційно-правові засади / В. І. Міщенко, В. Л. Кротюк. – К. : Т-во “Знання”. – 2004. – 372 с.

14.   Банківський нагляд : навч. посібник / В. І. Міщенко, А. П. Яценюк, В. В. Коваленко, А. Г. Коренєва. – К. : Т-во “Знання”, 2004. – 406 с.

15.   Національний банк і грошово-кредитна політика : підручник / за ред. А. М. Мороза та М. Ф. Пудовкіної. – К. : КНЕУ, 1999. – 368 с.

16.   Національний банк України : основні функції, грошово-кредитна політика, регулювання банківської діяльності : навч. посібник / Л. С. Любунь, Б. П. Адамик, І. В. Іванець – К. : Університет економіки та права “Крок”, 2005. – 512 с.

17.   Центральний банк і грошово-кредитна політика : підручник / А. М. Мороз, М. Ф. Пудовкіна, М. І. Савлук. – К. : КНЕУ, 2005. – 556 с.

18.   Ющенко В. А. Валютне регулювання : навч. посібник / В. І. Міщенко, В. Л. Кротюк. – К. : Т-во “Знання”, 1999. – 359 с.